Андрій Кокотюха про «Місто з химерами: Справа Бейліса»

Як резонансне розслідування 1911 року стало основою нового українського кіно. Розмова зі сценаристом Андрієм Кокотюхою про фільм «Місто з химерами: Справа Бейліса».

Київ, 1911 рік. На робітничій околиці знаходять знекровлене тіло хлопчика з десятками колотих ран. Поки місто здригається від жаху, імперська влада запускає цинічний механізм «кривавого наклепу», звинувачуючи в ритуальному вбивстві місцевого єврея Менахема Бейліса. Чесний слідчий Микола Красовський виходить на слід місцевої банди, але опиняється за ґратами за відданість правді. У цей час засліплений сенсаціями журналіст Петро Безпалий стає «голосом» обвинувачення — аж поки власне небезпечне розслідування не виводить його на справжнє лігво вбивць у домі власної коханки Віри Чибиряк.

Ця резонансна судова справа та протистояння у залі суду лягли в основу повнометражного художнього фільму «Місто з химерами: Справа Бейліса».

Сценарист проєкту та автор ретро-детективів про Київ Андрій Кокотюха в ексклюзивному інтерв’ю для медіа «Нове українське кіно» розповів про роботу над цією динамічною кінострічкою, журналістське розслідування та екранне втілення історичних постатей. У розмові автор також поділився, чому саме справа Бейліса стала основою другої частини кіноциклу про Київ, як вивчалися історичні матеріали та як понад сто років тому преса формувала суспільну думку й змушувала людей вірити у «зручну правду».

Коли ви почали працювати над сценарієм, що в цій історії вас зачепило найбільше — сам судовий процес, журналістські розслідування чи те, як суспільство поступово формувало власне ставлення до справи?

Журналістське розслідування в нашому фільмі – частково художній домисел, частково — моделювання розвитку подій. Але в реальності слідство та судовий процес супроводжували газетні або, як кажуть зараз, медійні баталії. Важкою артилерією виступала публіцистика, і саме вона переламала хід процесу на користь виправдання Менделя Бейліса. Мене як дипломованого медійника з досвідом роботи в газетах, на телебаченні та для інтернет-видань найбільше зачепив той реальний факт, що газета «Киевлянинъ», рупор київських монархістів, в особі видавця та редактора Василя Шульгіна, стала на бік Бейліса, котрого Петербург, по суті — з мовчазної волі царя-батюшки, призначив убивцею християнського хлопчика. Все ж таки є межа брехні й фальсифікацій, яку навіть затятий носій проросійських поглядів не переступить.

Щодо суспільства: воно було неоднорідним таким і зараз лишається. Тут нічого не міняється. Проте сформувало ставлення до справи не проукраїнське крило, говорячи сучасною мовою — «бульбашка». Націонал-демократів більше слухали в Європі, проте ані Берлін, ані Париж, ані Відень реального впливу на Петербург та суд у Києві не мали. Натомість питомо русофільська більшість мала власні багатотиражні газети. І завдяки публікаціям, котрі захищали Бейліса, зрештою стала на його бік. Бо виправдовували Бейліса ті, кому більшість киян реально довіряла. Історія суголосна часу нинішньому: суспільну думку формує довіра більшості.

Чому саме справа Бейліса стала основою другої частини «Міста з химерами»?

Бо вона репрезентує настрої тогочасного Києва. Перша частина оповідає про архітектора Городецького, котрий формував модерне обличчя міста. Третя — про Сікорського, уособлення технічного прогресу та нових часів. Справа Бейліса логічна як друга частина, бо яскраво репрезентує настрої та звичаї Києва як європейського толерантного міста, котре може закрити очі на не зовсім чесні діяння своїх — але не допускає, коли чужинець втручається в київські справи й задає свій порядок денний.

Ви багато працювали з історичними матеріалами. Чи знайшли під час роботи над сценарієм якийсь факт про Київ тієї епохи, який настільки вас здивував, що ви одразу захотіли включити його у фільм?

Зізнаюся чесно: фактів та деталей стільки, що я бачу «Справу Бейліса» в форматі серіалу, де гармонійно вживаються кримінальна, судова та соціальна драми. Заданий хронометраж вимагає відсікати чимало цікавого на користь основному сюжету. Але один факт не так про Київ, як про епоху в фільм увійшов. Слідчого Миколу Красовського відсторонили від справи, взяли під слідство та посадили за ґрати через зловживання. Воно полягало в тому, що за рік до згаданих подій він у відрядженні не вніс до фінансового звіту 15 копійок. На цю суму він пообідав зі свідком у справі, яку тоді вів. Отак за 15 копійок прогресивного слідчого ледь не засудили. Я дізнався: це вартість обіду не в ресторані, але в непоганому трактирі.

У фільмі є конкретні історичні персонажі. Чи відкрили ви під час роботи над ними якісь несподівані риси або обставини їхнього життя, які не лежать на поверхні цієї історії?

Згадані вже слідчий Красовський та адвокат Бейліса Арнольд Марголін не приховували своїх симпатій до націонал-демократичної київської спільноти. Оскільки саме цей момент може перевести сюжет у політичну площину, ми вирішили залишити її за дужками. Проте легкими штрихами заявлено: вони б не захищали Бейліса, маючи інші переконання. Тут доєдналися професійність та світогляд. Обидва після Української революції 1917–1921 років тісно, хай і в різний спосіб, співпрацювали з УНР, Гетьманатом та Директорією. А в еміграції кожен продовжив українську справу.

У справі Бейліса на сприйняття подій впливали не лише самі факти, а й те, як їх подавали публіці. Коли ви переносили цю історію на екран, чи було для вас важливо показати, як одна версія подій поступово стає для людей «правдою»?

На екрані ви побачите спершу процедурну частину слідства, потім — судову. І якщо процедурна не була публічною, судова проходила завдяки пресі фактично в режимі реального часу. Отже, люди мали навіть не версію, а твердження: вбивця — Мендель Бейліс. У мене склалося враження, що люди вірили кожен своїй газеті та мали кожен свою правду. Але остаточною правдою стало рішення присяжних. Саме після виправдання Бейліса його звинувачення перетворилося на версію. Реальних злочинців так і не покарали. Мені здається, відбувся негласний обмін. Бейліса звільнили, проте далі справу забалакали.

Що вам як сценаристу було цікавіше: розібратися, що насправді відбулося, чи зрозуміти, чому величезна кількість людей повірила саме в ту версію, яку їм запропонували?

Є думка, що життя підкидає значно цікавіші сюжети, ніж може вигадати сценарист. Але це лише думка. Чимало екранізованих реальних історій залишали тільки основу. Бо реальність дуже нечасто дає потрібну кількість сюжетних поворотів. Насправді відбулася банальна і дуже дивна, нелогічна кримінальна історія. Якби жертвою стала доросла людина, а не дитина, випадок так і лишився б трьома рядками кримінальної хроніки. Жорстоке вбивство хлопчика саме по собі шокувало, і люди будували свою віру на емоціях. На місці Бейліса насправді міг бути хтось інший, так само випадковий. І, до речі, не обов`язково єврей.

Але тут зіграла фатальну роль загальна політична ситуація: у Петербурзі вирішили, що євреї в імперії мають забагато прав, особливо коли йдеться про губернії, читай, колонії. Справа Бейліса та реакція на неї — передусім тест на критичне мислення. Так я бачу це з позиції сьогодення.

Сьогодні інформація поширюється набагато швидше, ніж сто років тому. Якщо подивитися на історію Бейліса крізь цю призму, що, на вашу думку, у механізмі створення «зручної правди» за цей час змінилося, а що залишилося тим самим?

З одного боку, сьогодні більше можливостей для фальсифікацій та вкидів потрібної інформації. Хоча б через ті самі соцмережі. З іншого боку, це працює в обидві сторони: завжди є можливість досить швидко перевірити інформацію. Загалом ми з вами, на відміну від часу сторічної давнини, по суті живемо у прямому ефірі. Хочеться нам того чи ні.