Леся Кордонець, режисерка фільму «Переступаючи кордони»: Наступні 20 років українське кіно буде про війну

Переможцем конкурсу документальних повнометражних дебютів 52-го кінофестивалю «Молодість» став фільм «Переступаючи кордони» режисерки Лесі Кордонець. Він розповідає про спортсменів параолімпійської збірної України, які через російську агресію втратили доступ до тренувальної бази в Криму. Вони намагаються пристосуватися до нових умов у особистому й професійному житті. Як фільм про параолімпійців розповідає про Крим, війну і фантомний біль? В інтерв’ю.

Леся Кордонець живе у Швейцарії, знімає кіно про Україну і – всупереч усьому – шукає спосіб говорити про війну не лише через фронтові образи. У стрічці «Переступаючи кордони» вона розповідає про фантомний біль ампутованої батьківщини: бази, дому, простору для відновлення.

Редактор “Нового українського кіно” поговорив із режисеркою про зйомки в окупованому Криму, грецькі топоніми Маріуполя, глядачів у Будапешті й про те, чому росіяни за кордоном не виходять до своїх посольств.

– Прем’єра вашого фільму в Україні відбулася на кінофестивалі «Молодість». Як усе почалося? Чому ви взялися саме за цю тему?

Анексія торкнулася всіх українців. Їй передували три довгих, психологічно важких місяці Майдану. Я на той момент вже жила у Швейцарії. Української громади там ще не існувало – ми почали шукати одне одного, робити демонстрації. Пам’ятаю, як святкували, коли Янукович утік. А за тиждень – вторгнення російських військ.

Анексія Криму стала шоком. І в той же час серед швейцарських друзів не було розуміння, що відбувається. Це дуже боліло. Тоді й виникло рішення: треба щось робити. Саме з цим проєктом я вступила до факультету кіно. Фільм став моєю дипломною роботою – копродукцією академії, кінокомпанії та швейцарського телебачення.

– Про що він розповідає?

Про українську параолімпійську збірну, яка після Параолімпіади в Сочі втратила доступ до своєї бази в Криму. Це стало для них особливо драматичним: вони опинилися на території країни, яка невдовзі стала агресором. Росія святкувала себе як господаря міжнародного спортивного свята – і водночас анексувала частину іншої країни.

– З чого почався знімальний процес?

Мене цікавило, як спортсмени готуються до наступної Параолімпіади вже без бази. Які труднощі проходять. На прикладі параолімпійської збірної мені здалося органічним розповісти й про анексію Криму, і про прифронтове на той момент місто Маріуполь, і про війну на Донбасі.

Тема ампутації – фізичної, територіальної, психологічної – проходить крізь увесь фільм. Деякі герої мають ампутації. Відсутність бази – теж свого роду ампутація. Частини немає, а фантомний біль – є. Мене цікавило, як із цим обходяться люди.

– Як проходили зйомки? Що найбільше запам’яталося?

Цей період мене дуже збагачував. Я більше пізнала рідну країну. У 2015–2016 роках ми об’їздили майже всю східну і південну Україну. У підсумку з кожним героєм я провела десь по два місяці. Наприклад, два місяці я жила в Маріуполі – місті, яке мене просто вразило.

Я сама з Закарпаття, а Маріуполь із його величезними заводами від горизонту до горизонту здався найкінематографічнішим містом України. Море, грецькі топоніми, пострадянська індустрія – у ньому є якась гіперреальність.

У Криму я тоді побувала вперше. Було дивно бачити український регіон із російськими гаслами, плакатами, рублями. Українські банківські картки не працювали. Техніку для зйомок нам провозив контрабандист.

– Скільки часу ви працювали над фільмом?

П’ять років – від ідеї до прем’єри. Хоч в Україні ми показали фільм лише у 2023-му, на «Молодості», його світова прем’єра відбулася ще в 2021 році, до повномасштабної війни. У Ніоні, на престижному фестивалі Visions du Réel, фільм отримав перший приз.

– Як його сприймала міжнародна аудиторія?

Глядачі казали, що фільм відкриває їм очі. У 2015-му за кордоном про анексію Криму вже майже не згадували. Один із глядачів сказав: «Ми бачимо початок сьогодення у цьому фільмі».

– Де ще, окрім Швейцарії, фільм побачили?

Ми показали його в Німеччині, Франції, Англії, Польщі, Угорщині, Америці, Канаді, Новій Зеландії. В Угорщині, до речі, фільм навіть виграв приз. Організатори фестивалю там – опозиційні, не підтримують політику офіційної влади. Загалом кіноспільнота рідко підтримує авторитаризм.

– Чи буде фільм доступний в Україні онлайн?

Так, він буде представлений на платформі швейцарської кінокомпанії, яка доступна й в Україні.

– Якою мовою його знято?

Мовами героїв – кримських, донецьких, маріупольських, київських, бердичівських. Ми знімали в п’яти країнах – найбільше, звісно, в Україні, а ще в Польщі, Словенії, Німеччині й Бразилії, у Ріо-де-Жанейро.

– Ви вже працюєте над новим проєктом?

Я закінчила навчання два роки тому, працюю монтажником і паралельно розвиваю ідеї. Після попереднього проєкту хотілося паузи від української теми, але після повномасштабного вторгнення все змінилось. Не бачу сенсу знімати щось інше. І водночас це мене сумує. Бо наступні 20 років українське кіно буде про війну – ця тема настільки велика, болюча, жива, що просто не дає простору для іншого. Думаю, як зробити фільм не напряму про війну.

– Плануєте ще покази фільму в Україні?

Дуже цього хочу. Фестиваль «Молодість» запросив нас ще до повномасштабного вторгнення – за місяць до 24 лютого. Через це прем’єра відбулася із запізненням на півтора року. А політика фестивалів така, що кожен хоче мати саме свою прем’єру. Через це Одеський фестиваль, думаю, вже не покаже цей фільм.

– Ви стежите за українським кіно?

Через життя за кордоном я не маю змоги дивитися його в кінотеатрі. Але останнє, що побачила, – це «Маріуполь. 20 днів». Вважаю, що його має подивитися кожен українець. І кожен росіянин – принаймні ті, що живуть за межами Росії.

Я не розумію, чому вони такі пасивні. Чому не виходять до російських посольств? Я хотіла б бачити їх там – у всіх країнах. Щоб через 10 років, коли їх спитають, чи зробили вони все, щоб майбутнє Росії було іншим, не казали «ні».

І я за те, щоб українського кіно було якомога більше. Щоб, як на полі з квітами, кожен міг знайти щось своє – те, що відгукується.