Гід досвідом: як створити короткий метр та потрапити на фестиваль
Як авторки та автори фільмів національного конкурсу Миколайчук OPEN вибирали теми для фільмів, де шукали фінансування, що хотіли сказати своїми картинами та просували свій режисерський дебют.
Російське вторгнення 24 лютого було спробою армії-окупанта зруйнувати наше життя, або, принаймні, поставити його на глибоку паузу. Але їм це не вдалося. Про це свідчить не лише щоденна боротьба всього народу, але і те, що ми продовжуємо творити свою культуру.
Наразі фінансування повних метрів в Україні майже неможливо через стратегію Державного агентства з питань кіно, але автор(к)и не зупиняються перед такою перешкодою. На даний момент ми можемо спостерігати розквіт короткометражного українського кіна – воно все частіше потрапляє на провідні міжнародні фестивалі та привозить нагороди. Можливо це саме завдяки більш легкому та швидкому процесу виробництва, ніж це зазвичай відбувається з повними метрами.
Ще одна відмінність – прокатне життя фільму. Короткометражні стрічки можна переглянути в Україні або онлайн в дуже вузькому виборі, або на українських кінофестивалях. Цього року фестиваль глядацького кіно Миколайчук OPEN вперше проведе національний конкурс саме короткометражного кіно, яке було знято в період з 2022 по 2023 рік. В програму увійшло 18 дуже різних тематично фільмів. Кіножурналістка та SMM-менеджерка фестивалю Єлизавета Сушко розпитала режисерів та режисерок стрічок-номінантів про їх досвід створення кіно: від вибору професії до промоції свого творіння на міжнародних аренах.
ПОКЛИК ДО ПРОФЕСІЇ
Олексій Новіков «Оптика»
– Цей фільм – ваш дебют в кіно. Чому ви вирішили змінити професію і стати режисером?
– Майже все професійне життя я на чиєсь замовлення розробляв ідеї та знімав, весь час намагаючись збагнути, що є по-справжньому важливим для мене самого. Як тільки це сталося, почав ставити творчі задачі самому собі. Якщо провести ревізію розроблених сценаріїв, синопсисів та задумів у розробці, то всі важливі теми зводяться для мене до наступних: перехідні етапи та стани плюс індивідуальні наслідки факторів масового впливу. Життя невтомно, неоковирно, а подекуди й безжально поєднує в собі ці два аспекти, але щоразу робить це у неочікуваний для мене спосіб. Як режисер, прагну досліджувати розмаїте поле цих життєвих сполучень, розуміючи відповідальність та наслідки, але надто серйозного вигляду при цьому не робитиму.
Маю надію, саме такий підхід і засвідчує моя дебютна «Оптика». Це історія чоловіка, який намагається повернутися з війни до мирного життя найповнішою мірою, на яку здатні він сам та спільнота. Перший показ стрічки був призначений на 26.02.2022, її створено до вторгнення. Сподіваюся дізнатися незабаром, чи помітить це український глядач.
«Оптика» – кіно про переходи, які намагається здолати герой, аби розпочати нове життя: військовий – цивільний, одружений – розлучений, проклятий син – прощений син. Це історія одного дня Сергія Хатнього – 38-річного ветерана ООС, який по завершенню контракту розпочинає життя з чистого аркуша. Для нього це означає підкорити Київ, примиритися з дружиною та повернути прихильність батька, який відцурався через участь Сергія у війні.
Євген Слупчук «Сусід по кімнаті»
– Чому ви вирішили займатися режисурою?
– Це не було якимось усвідомленим рішенням, все склалось само собою. Я народився в невеличкому селі Саївка на Дніпропетровщині. В 10 років, коли в мене вдома з’явився перший цифровий фотоапарат, я почав на нього знімати все, що бачив навкруги. Моїми першими “жертвами” були коти. Знімав щось типу котячого талант-шоу, в якому ж сам був ведучим. Це були 2011-2013 роки.
В 2014 році я поїхав в м. Жовті Води і навчався там в ліцеї на фізико-математичному факультеті. Там все й змінилось. На початку мені було дуже важко, мені тоді всього-на-всього було 14 років і я вже жив самостійно. Плюс до цього, я не особливо комунікабельна людина і багато бар’єрів мені доводилось долати самому. Декілька років нічого не знімав. Але коли втягнувся, повернувся до улюбленої справи і плавно почав пошуки свого стилю. Мене надзвичайно цікавила тема кіно, я дивився дуже багато фільмів і уроків по монтажу. Котів вже не знімав, але писав багато блогів, просто ставив камеру і щось говорив. В 11 класі зняв рекламу для закладу і випускний кліп для свого класу. Це були мої перші рази, коли я працював з великою масою людей.
В 2018 році я вступив в КПІ ім. Сікорського знову ж таки на фізико-математичний факультет. Я спочатку планував вступати на режисера, але щось всередині мене підказало не робити цього. Хоч мені і не сильно давалась ця вся математична двіжуха і в один момент хотілося все кинути.
В 2019 я заробив на свою першу дзеркалку і тут чомусь почався ступор. Все що я не робив, все мені не подобалось. Інколи знімав якісь атмосферні відео, в більшості яких знімався сам, але це все було не те, я сподівався на вдалий випадковий кадр. Згодом я почав запрошувати знайомих, однокласників, або колег по роботі для участі у моїх роликах. Я розумів, що сам не рушу з місця. Почав писати сценарії, придумувати постановку, робити розкадровки, а не сподіватись на випадок. З недавнього часу, я почав запрошувати акторів і пробувати знімати перші короткометражні фільми.
Це все, що я роблю, скоріше стан душі, а не якийсь шлях до професії, способу заробітку. Коли в мене є натхнення, то я щось творю і роблю це так, як мені хочеться, не слухаючи нікого. Можливо, через це, я тоді передумав намагатись вступати на режисуру.
Герої фільму «Сусід по кімнаті», Максим та Артем – сусіди по кімнаті. Артема виключили з університету і вже завтра він їде додому. Чи буде сказано останнє слово і чи є в цьому сенс?
Міла Жлуктенко і Даніель Асад-Фаезі «Прокидаючись у тиші»
– Чому ви знімаєте своє кіно в режисерському дуеті?
– Насправді знімати в режисерському дуеті легше ніж може здатись на перший погляд. Для нас розділена відповідальність за фільм, режисерський діалог і спільний розвиток теми приносить неочікувані позитивні ефекти. Коли ми починаємо обговорювати новий фільм, зазвичай ми спочатку дуже вільно асоціюємо ідеї і намагаємось уявити візуально те, що хочемо зробити. Коли ми узгодили в якому напрямку хочемо рухатись, ми долучаємо всю іншу команду і збираємо їхні думки і імпульси щодо фільму. Тоді удвох ми впорядковуємо наші пріоритети і готуємо знімальний план і обговорюємо з оператором нашу візуальну мову фільму, наші референси і тп. На знімальному майданчику ми обидва чітко уявляємо що ми хочемо зняти. Тому ми порівну ділимо режисерські завдання і щільно працюємо в команді. На стадії монтажу ми міняємось. Хтось один починає монтаж, друга людина дає фідбек. Потім навпаки. Коли ми майже готові зі структурою ми робимо останні штрихи разом. Тому знайти на початку tone of voice – це найважливіший крок. Але цим ми маємо на увазі не знаходження самої теми, а розуміння який кінематографічний підхід до теми ми хочемо використати. Саме стилістичне питання дуже важливо розуміти – з со-режисером, з оператором, з командою. Який це буде фільм по відчуттю? Як мистетство кіно може транслювати бачення теми через камеру?
«Прокидаючись у тиші» – художній док, знятий у колишніх військових казармах Вермахту, де на момент літа 2022 року облаштували табір для біженців з України. Фільм розповідає про подорож дітей, події якої переплітаються з історією казарм. Мить між минулим і майбутнім, війною та тишею, від’їздом та прибуттям, яка пише портрет німецького минулого та майбутнього очима юних головних героїв. Премʼєра короткого метру відбулася на Берлінале в секції Generation Kplus.
ВИБІР ТЕМИ
Анастасія Тиха «Наша робо сімʼя»
– Чому ви обрали для свого доку історію саме цієї родини?
– Цей фільм – це частина проекту Civil pitch 2.0, що організовує Докудейс. Основною його метою є поєднання в одному проєкті режисера(ки) та активіста(ки), щоб розказати про суспільно важливі теми мовою кіно. Суть проєкту була в тому, що активіст(к)и чи режисер(к)и подають ідеї своїх проєктів, а журі обирає ті, які сподобалось найбільше та вони згодом стануть фільмами. Але в мене була інша історія. застрибнула в цей проєкт вже в моменті, коли він існував як ідея, вже виграв, але вже звучав як робототехніка в шахтарському містечку. Всі проєкти подавалися ще до масштабного вторгнення і тоді гурток робототехніки існував у Вугледарі, туди приходили діти з різних сімей і це була досить централізована історія. Але після 24-го лютого все змінилось: діти і їх сім’ї розлетілися не лише по Україні, а по світу і коли мені запропонували зняти цей проєкт – стало ясно, що треба першочергово вирішити про що ж насправді може стати ця історія.
«Наша робо сімʼя» – документальний фільм про 12-річного Микиту, якому разом із батьками та молодшим братом довелося покинути свій дім у Вугледарі, невеликому шахтарському містечку Донецької області. Осівши на новому місці, вони кинули всі сили на відновлення головної сімейної справи – клубу для дітей, які захоплюються робототехнікою та програмуванням. Готуючись до головної події – Всесвітньої Олімпіади Роботів, Микита та його партнер по команді Олексій проходять багато спроб та невдач. Але попри все вони активно рухаються вперед, доводячи, що наполеглива праця та пристрасть на шляху до своєї мети може допомогти пережити найважчі часи.
Анна Яценко «Оператор Вікторія»
– З чого ви починаєте роботу над своїм фільмом: з героя/героїні чи з вибору теми?
– Я починаю роботу над своїм фільмом, відштовхуючись від героя/героїні, саме вони потім відкривають тему, яка мене турбує, і яку я хочу висвітлити для своїх глядачів. Герої для мене це не просто персонажі, я розробляю їх дуже глибоко, і це допомагає мені при роботі з акторами, а також для розповіді самої історії. На репетиціях з акторами ми говоримо про біографію героїв ще до того, як почалася сама історія, і що станеться після того, як екранна історія героїв закінчиться для глядачів. Зі своїми акторами ми говоримо про справжніх людей, і тому наші герої здаються живими, навіть якщо вони мовчать в кадрі. Я люблю наші перші сцени в оператором Вікторією, де Ксенія Баша мовчки живе на екрані, а ми ще нічого не знаємо про неї. Ми відчуваємо її стан, її втому, відчуваємо, що вона їде додому, що вона щось приховує… так народжувалася на екрані вона – моя Вікторія!
«Оператор Вікторія»: Вікторія — операторка кол-центру служби психологічної допомоги. Вона живе із наркозалежним чоловіком і мріє забрати сина у своєї матері, яка тимчасово виховує його. Знову вкравши в неї останні гроші, чоловік зникає, а мати хоче відсудити дитину. Вікторія знаходить лише один вихід — покінчити життя самогубством. Але на межі між життям та смертю вона знаходить справжній шлях до себе.
Олексій Радинський «Чорнобиль 22»
– Чому ви вирішили задокументувати військовий злочин росії саме на ЧАЕС?
– Мене цікавлять історії, в яких наше щоденне життя переплітається з науковою фантастикою. Окупація Чорнобильської зони росіянами – одна з таких історій, що навряд чи спала б на думку авторці найбільш похмурого кіберпанку. Але росіяни зробили це в реальному житті, заразом скоївши один із своїх новаторських воєнних злочинів, які мають глобальний масштаб. Я вирішив зайнятися документацією цього злочину, щойно це стало можливо після деокупації Зони.
«Чорнобиль 22» – фільм, створений в рамках проекту «Розплата: Свідчить Україна» (The Reckoning Project: Ukraine Testifies), що займається документацією та розслідуванням російських воєнних злочинів в Україні. У стрічці працівники ЧАЕС обговорюють свій досвід перебування на окупованій росіянами атомній електростанції в 2022 році. У цьому макабричному епізоді російського вторгнення переплітаються катастрофічні сценарії з минулого та теперішнього.
ФІНАНСУВАННЯ
Мирослав Латик «Велика мала війна»
– Де ви знайшли гроші на свій короткий метр після трьох повнометражних робіт?
– Десь з лютого 2022 року ми з Оксаною Іванюк написали чотири тритменти повнометражних проєктів про війну. «GENERATION Z» ми презентували в Лос Анджелесі на сценарному конкурсі, а потім в рамках Одеського фестивалю в Приштині. Ще по одному, «INSIDE», зняли тизер за якісь невеликі гроші. Звісно, гроші якось плавно закінчувались. А потім УКА оголосили пітчинг-підтримку в співпраці з Нетфлікс. Ми подали туди мою стару ідею «Копачі Сонця» – містичний трилер про бурштинокопачів. Ми виграли 15 тисяч доларів по тодішньому курсу. В нас був варіант ці гроші або просто проїсти, або зняти кіно. Сценарій на той момент вже був написаний. От і взялись знімати, що правда, не влізли у бюджет. Вже на пості були варіанти хіба що нирки вирізати, але я якраз продав свою машину, тож частково кольорову корекцію і звук перекрили тими грошима. Через це ми, звісно, трохи затягнули з виробництвом і профукали пару фестивалів. Я щиро думав, що по виробництву вийде дешевше, думав, що група маленька буде. І це при тому, що Сергій Михальчук (оператор фільму) якось майже на волонтерських засадах погодився, і їздив на освоєння/зйомки прямо з фронту. По факту вийшло, що було десь сорок людей на майданчику. А це одразу витрати на проживання, харчування, проїзд – не кисло так грошей виніс. Та з іншого боку, ці гроші теж би розійшлись до сьогодні. А так – є готове кіно.
«Велика мала війна» – фільм про Галю, яка мала в сраці Велику війну росії проти України. Війна за тисячу кілометрі від її села, загубленого посеред українських Карпат. Маленьке село, крихітна церква, мікроскопічні люди зі своїми величезними проблемами. Галя знає про Орисю, яку постійно б’є чоловік. Галя знає про Лідку, від якої втік чоловік до Франції. Але, коли Галя дізнається, що її зять зраджує її дочці, то це вже справжня катастрофа.
Надія Парфан «Це побачення»
– Як отримати фінансування із-за кордону на українське кіно?
– Я дуже давно отримала тревел грант від британської ради, по якійсь з їх програм мобільності. Потім Британська Рада в Україні оголошувала конкурс грантів на спільні україно-британські проєкти і я до них звернулася з пропозицією цього проєкту. Тобто, нас не підтримали із-за кордону, ми отримали гроші від британської ради в Україні. Конкретно до цього фільму ми також використали два антикризові маленькі грати, які видавав Ґете інститут. А також якусь суму надала швецька компанія Story AP на хвилі повномасштабного вторгнення в якості підтримки. Це взагалі не системна історія, а разові акції допомоги.
Фільм «Це побачення» був презентований на цьогорічному Берлінале про столицю країни, в якій триває повномасштабна війна, але не припиняється життя у всіх його проявах. На світанку по Києву з шаленою швидкістю мчить авто. Коли воно нарешті гальмує, з машини виходить людина у камуфляжі. На неї чекають.
Олена Подолянко та Навруз Хікмет «Поки тут тихо»
– Як почати співпрацювати з українським продакшном, якщо хочеш зняти короткий метр?
– Я свої короткі метри робив за особисті кошти і своїми силами, або з друзями із СУК – організації, учасником якої я є, як і Олена. Знаю, що українські продакшени і рентали лояльні щодо знижок якщо проєкт короткого метра малобюджетний. І, звісно, впливають особисті стосунки між продюсером або режисером із продакшеном. Якщо ж знімати за держфінансування, то підхід, звичайно, трохи відрізняється.
«Поки тут тихо»: Герої фільму нового фільму Олени та Новруза – молода пара, Максим та Люда, відірвані від усього світу на одну довгу ніч в готельному номері прикордонного міста. Цієї ночі вони домовляються не говорити про війну. Повністю поглинуті одне одним в своєму маленькому світі вони не помічають, як настає ранок і змушує їх повернутись в реальність.
РЕФЕРЕНСИ
Сашко Святський «Маляр»
– Що вас надихало під час створення фільму? Референси, концепції, стилі?
«Маляр» – це симбіоз моєї поваги до чуда, та захоплення безмежними можливостями фантастики. Так, можна сказати, що фантастика досліджує сьогодення в дещо відстороненій формі, але для мене у ній найголовнішим є буденність неможливого. Просто усвідомлення значення фрази «буденність неможливого» змушує мене посміхатись. Дуже цікаво уявляти щось неймовірне, з чим, достатньо побутово та психологічно достовірно, взаємодіють люди, соціальні інститути, історичні персоналії, семантичні конструкції, та філософські парадигми.
Ми з Сашею Бородіним, оператором-постановником фільму, хотіли створити сіре і водночас кислотне зображення, наївне і наче випадкове. Нам хотілося створити паралельний світ майже документальним, таким, яким він міг би бути насправді, як наше сьогодення з частково залишеними елементами цього минулого, що для людей з цього самого минулого могло би здаватися анахронізмом.
Таким чином ми отримали зображення, яке я би назвав постапокаліптичним кіберпанком, тому що світ створений художницею-постановницею Машею Хомяковою та художницею з костюмів Софією Дорошенко, – водночас яскравий і брудний, цілісний та клаптиковий, знайомий та дивний, логічний та абсурдний. Постапокаліпсис зазвичай асоціюється з розрухою, але наш постапокаліптичний світ оговтався, відбудувався, «залікував свої рани» і несе в собі поодинокі сліди минулих потрясінь.
Хочу дізнатися, що фільм є поєднанням теми, яка мене тривожить, а саме відносність візуального сприйняття світу, і простого мого бажання зняти кадр зсередини квартири, за вікнами якої пролітає аерокар.
Жарт.
Майже.
Окрім класичних кіберпанк фільмів на нас великий вплив мала маленька, не дуже відома, картина Mute 2018 року, бо саме в ній найбільш гармонійно втілена концепція «непомітного кіберпанку», який зберігаючи виразність є достатньо бюджетним у виробництві. Ми поставили перед собою, здавалось б, неможливу ціль – вмістити в досить скромний кошторис нахабно амбітну ціль. В можливість реалізації цього складно було повірити, на пітчінгу Держкіно я почув фразу, яка супроводжувалась скептичним смішком: «Цікаво, як вони це знімуть». Мені, якщо чесно, в той момент самому було цікаво як ми це знімемо. Тобто, ми точно розуміли що саме хочемо, але дійсно не знали, як саме ми це реалізуємо. Знали тільки, що навколо нас реальне місто, яке тільки що і чекає – щоб ми прийшли та «телепортували» його в паралельний всесвіт.
Ми надихались самим Києвом, ще знімаючи тизер на пітчінг – підняли дрон у небо і зрозуміли, що у нас вже є готовий кадр фантастичного міста без будь-якої графіки. Також в фільм ввійшов мій улюблений ракурс на символічний для харківських руферів будинок, з відгомоном арт-деко і, через рефлекс величезного рекламного екрану навпроти, – хай-теківського.
Типові для класичного кіберпанку ієрогліфи ми замінили візуально подібними на них літерами івриту, мови яка була мертва, але воскресла. І ці ненав’язливі написи теж є частиною наративу.
Останнім часом у нас в країні виходили цікаві візуальні експерименти серед коміксів, такі як «Даогопак», «Воля», «Кіберкрай». Класні, сучасні, вільні в своїй будові, фантастичні, українські – вони надихнули перенести друкований досвід на екран. Для пітчінгу ми створили «рекламну брошуру» присутнього в фільмі алгоритму перетворення зображення на звук, описали концепцію та принцип дії, наче через цей шматочок картону проявивши вигаданий світ з реальністю.
Юрій Смолич та Володимир Владко, українські письменники-фантасти з 20-х, лише посилили бажання зробити українську фантастику, яка має свою, хоча дещо і спотворену ссср, традицію та світобачення. Лем, Філіп К. Дік – цих письменників можна назвати хрещеними батьками «Маляру».
«Маляр» – фільм про успішного колориста, який випадково втрачає зір, але намагається залишитись у професії. Його учень – дальтонік, у минулому програміст, допомагає йому користуючись сучасними досягненнями технічного прогресу. Обставини змушують їх об’єднатись і спільно подолати свої страхи.
Анна Гончарова «Річниця»
– Чи були у вас візуальні референси, якими ви надихалися при створенні фільму?
– Насправді, ідея фільму виникла в мене майже моментально. У квітні 2023 року, я була в дуже поганому стані, сумувала за всіма рідними для мене людьми, які знаходились дуже далеко- і я вирішила переглянути фото на ноутбуці. Я знайшла фото мого друга-оператора( тут прикріплю його). І я одразу захотіла розповісти про так звану “Річницю” на руїнах. Скільки людей в той момент, і зараз знаходяться на відстані від своїх коханих людей, яких можливо ніколи не побачать. Я сама тоді не знала кого побачу, а кого ні. Всі ці емоції та переживання надихнули мене на створення картини і я повернулась до Києва, аби зібрати свою команду й втілити ідею.
«Річниця»: Головна героїня стрічки святкує річницю весілля. Келихи наповнюються вином, а святкові тарілки — тушонкою. Це перший ювілей без коханого — спільній вечері завадила війна. Жінка зберігає пам’ять про свого чоловіка у спогадах — єдиних дорогоцінних речах, що вціліли.
ГЕРОЇ, ГЕРОЇНІ ТА АКТОР(К)И
Едуард Нечмоглод «Капітан Бровари»
– Чому ваш український капітан з Броварів? Що вас пов’язує з цим містом?
– Мені подобаються незвичайні герої у кіно. Коли я захотів написати сценарій про героя з супер силою, то точно розумів, що він не повинен бути схожим на більшість інших героїв. Думаючи про такий “кіно всесвіт”, де герої можуть жити в різних містах, я прийшов до думки, що вони також можуть жити у невеликих населених пунктах. Саме це мене й зачепило. Тому що крутий герой із мегаполісу – це те, що ми вже добре знаємо. А якщо герой буде з районного центру? Я сам родом із маленького села, тому приблизно знав що мені потрібно і підбирав в околицях Києва такий населений пункт, який би мав потрібну ауру. Мені точно не підійшли б такі місця, як Конча Заспа чи інше подібне місце, там зовсім інший вайб. Я шукав місце, де можна побачити простих людей, таких, як я. Тому через деякий час я просто випадково тицьнув пальцем у мапу і спонтанно влучив у Бровари. Воно повністю відповідало моїм запитам. Там є різні райони та багато всього цікавого, що і можна побачити у фільмі «Капітан Бровари». Іншими словами це унікальне місто з крутими людьми. Ну і плюс ще у мене там живуть родичі, по лінії дружини, з недавніх пір батьки, а також я знаю власника місцевого барбершопа, але це звісно збіг.
«Капітан Бровари» – це історія про групу документалістів які знімають фільм про життя людей під час війни у місті Бровари (Київська область). Неочікувано їм вдається зняти матеріал про справжнього героя з супер силою. Його звати Капітан Бровари, він досить нарцистичний та трохи самозакоханий, його люблять всі місцеві жителі, але на горизонті з’являється таємничий конкурент по добрим справам – Чорний Мстюн.
Мішель Ладес «Територія»
– Як ви обирали акторів(ок) для свого фільму?
– Актора на головну роль, Сергія Солопая, я обрав без кастингу. Ми не були знайомі, але мені був потрібен актор саме такого типажу. Я вислав йому сценарій, і наступного дня за пивом ми вже провели пробу. Підібрати акторів на решту ролей нам допомагали кастинг-менеджерки Софі Пашкуал та Валерія Рубан. При виборі акторів я керувався здебільшого тим, чи викликали вони в мене бажання абсолютно беспардонно ржати чи ні. Також окремим плюсом була здатність імпровізувати. Так, після проб Роланда Мішко, я дещо переписав персонажа під нього.
«Територія»: У стрічці Мішеля студенти-документалісти приїжджають до української провінції знімати фільм-викриття про місцеву сміттєву мафію. Щоб їх не вивели на чисту воду, вони вдають, що знімають звичайний радянсько-подібний репортаж про місцеве сміттєзвалище. «Сміттєвий барон» відразу розуміє, що головна мета фільму очорнити його, проте увага тільки тішить його, бо сприймає фільм як черговий привід показати свою владу та силу на його території.
Хачатур Васілян «Людина»
– Як ви працювали з виконавцем головної ролі над створенням персонажа?
– На етапі підготовки ми спілкувались і розбирали кожну дрібничку сценарія. Потім у нас був всього один день на репетицію і ми перевели все про що говорили в дію. Руслан дуже талановитий актор, який розуміє і сприймає все тонко. Він і Женя дуже сміливі, вони обидва живуть без страху і сорому перед своєю професією, тому це було не складно. Ми навмисно не торкались слів. Це кіно без діалогів, де твоя мова – це твоє тіло і твої дії. Актори люблять це. І я люблю таку форму. Тому все що нам було потрібно для роботи – це бажання зробити щось, що ми ще не робили. Піти туди, де ми ще не були. Перше що сказав мені Руслан і Женя: «Нам дуже цікаво спробувати, бо ми ще ніколи такого не робили». А далі спрацювала їх органіка і талант. Я тільки направляв.
«Людина»: Герой німого фільму Хачатура Васіляна – людину, яка прокидається голою у полі. Навколо немає нічого і нікого, лише самотній маяк і дерево. Людина біжить туди в пошуках відповідей.
ЗНІМАЛЬНИЙ ПРОЦЕС
Аліна Панасенко «Театральна»
– Як проходили зйомки на станції метро?
Було дуже багато неочікуваних моментів, які потім пішли в монтаж. Люди ніби не звертали уваги на камери, вони зверталися до нашої акторки з питаннями, як і куди доїхати, зверталися до хлопчика, чи він не загубився і тд. Коли Тимофій питав, чи не бачив хтось чергову, то він дійсно питав у незнайомих людей, що додало натуральності кадру і поведінці.
Знімали швидко і весело, якщо коротко. На той момент ще були студентами. Метро — дуже активний елемент картинки в цьому випадку. Якщо б не воно, то і камера (метод зйомки) була б інша.
Фільм «Театральна» розповідає про маленького кишенькового злодія Тимофія. Він живе своє звичайне життя, допоки раптом не закохується у чергову по станції «Театральна».
Марія Стоянова «Ліс, Ліс»
– Чому ви обрали за свій стиль використання архівних матеріалів?
– Лише в декількох своїх фільмах («Ліс, ліс» , «Друга хвиля», й в незавершеному ще повнометражному фільмі-есе «Фрагменти льоду») я працюю з архівами, публічними і приватними. І, до речі, роблю це дуже по-різному. Тож, я б не говорила про стиль. Давайте краще скажу про захоплення. Ось, до прикладу, який досвід передував створенню «Ліс, ліс» . У 2021 році, в Медіаархіві Центру міської історії, я блукала серед колекцій необроблених VHS відео (переважно родинних). Я робила це без будь-якої чіткої мети. Дивитись таку кількість типового, повторюваного і не обов’язкового було, зізнаюсь, було непросто: що цінне? на що взагалі звертати увагу? Тоді я вирішила просто гуляти серед цих відеозаписів як в лісі. В якійсь момент в шумі касет, в шумі чужих спогадів і минулих приватних подій, я відчула щось виразно близьке і важливе для нашого часу. Тоді ж я відмітила для себе особливе напруження, яке виникає між минулим і сьогоденням. На архівних відеозаписах для героїв все ще попереду, вони закохані в майбутнє. Ми ж, глядачі з майбутнього, бачимо на плівці старе, вже зникле, зміненене. Ми обертаємось назад, вже маючи уявлення про історичний фінал. Між цими двома полюсами виникає енергія. Саме там опиняються глядачі, якщо знайти матеріалу точну форму. Пошук такої форми захоплює.
Вийшов фільм «Ліс, Ліс» з домашніх відеозаписів української родини, датованих 2002-2008 роками. Як і більшість домашніх зйомок, в центрі яких є діти, вони несуть в собі відчуття початку та перспективи. Але також, відчуття повторюваності, повсякденності, шуму часу. З чого складається наше “разом”? Які нас тримають зв’язки? Через вернакулярні відео з минулого фільм прагне говорити (часто “мовою немовлят” і дитячими загадками) про множинність, вкоріненість, про нас.
Флора Боровик «Довкола»
– Як розповісти історію танцем?
– Мова тіла – універсальна, вона не потребує вербального перекладу. Тіло «емоційне», воно чутливо реагує на зовнішні обставини.
Коли почалось повномасштабне вторгнення, я стала вести щоденник, де фіксувала свої спостереження і відчуття. Від частих повітряних тривог, від відчуття небезпеки тіло стискається. Сорок днів з початку війни, поки ми перебували в укритті у Києві, я постійно відчувала вібрації від землі, аудіальна чутливість зашкалювала.
Щоб зняти напруження, я вмикала музику на телефоні, одягала навушники і починала танцювати… Якийсь час це мені допомагало розслабитись і через танець зробити простір менш небезпечним. Але коли зрозуміла, що вже на межі, що далі психіка вже може не витримати цього напруження, я прийняла рішення виїхати до західної України.
Коли я приїхала на Закарпаття, тіло нарешті відчуло свободу. Єдине, від чого я ще довго здригалась – це були весняні громовиці.
Ідея зняти танцювальний фільм прийшла восени, коли під впливом цілющої природи Карпат я повністю відновилась і наповнилась творчою енергією. Мені захотілось залишити на згадку і поділитись з іншими цією історією зцілення людини під час війни через зв’язок з природою і рідною землею. І зробити це, поєднавши мову танцю з кіномовою, якими я найкраще володію.
Коли ДОВКОЛА тебе рідна земля і свої люди, це робить тебе щасливою, не дивлячись на те, що триває війна…
«Довкола» – фільм-перфоманс про успішну столичну танцівницю, що переїжджає до закарпатського села, рятуючись від жахіть війни. Тут вона вимушена змінити свій звичний спосіб життя і починає працювати на фермерському полі. Але її творча природа бере верх.
ПРЕМʼЄРА
Катерина Лесик «Джорданʼ96»
– Як просувати свій режисерський дебют, щоб потрапити на провідні міжнародні фестивалі?
– Для того, аби потрапити на провідні міжнародні фестивалі необхідно залучитися підтримкою продюсерів, які мають досвід просування своїх фільмів. Це здебільшого не залежить від режисера-дебютанта.
На етапі написання сценарію та зйомок я не думала про те, чи зайде моя ідея та про фестивалі, на які фільм буде відібраний. А, тим паче, я не підлаштовувалась під їх тенденції. Характер фільму може змінитися на різних етапах, як і тенденції фестивалів кожного року. Тому, мені, здається, найголовніше – знімати серцем і знайти «своїх» продюсерів, які б боролися за результат у фестивальній дистрибуції.
Фільм «Джорданʼ96» вийшов історією в середині 90-х в провінційному містечку. На дискотеці Андрій, 18-річний хлопець, зустрічає свого друга-однокласника Женю, який декілька років тому емігрував до Ізраїлю. Тієї ж ночі Женя зникає і вся підозра падає на Андрія, який повертається додому у Женіних кросівках. Батько Жені – місцевий кримінальний авторитет, самостійно починає пошуки сина.