Марина Врода, режисерка фільму «Степне»: Ми всі шукаємо свій власний скарб, але часто не знаємо, який він
Драма «Степне» Марини Вроди буде представлена сьогодні, 26 жовтня, на 52-му Київському міжнародному кінофестивалі «Молодість», у міжнародному повнометражному конкурсі. Прем’єра відбудеться в кінотеатрі «Жовтень». Читайте інтерв’ю з режисеркою у нашому матеріалі.
Дебютний повнометражний фільм Марини Вроди «Степне» є копродукцією України, Німеччини, Польщі та Словаччини. Стрічка стала справжньою сенсацією на цьогорічних європейських кінофестивалях. У серпні на Міжнародному конкурсі 76-го кінофестивалі у Локарно стрічка отримала приз FIEPRESCI від Міжнародної федерації кінопреси, а сама режисерка Марина Врода – нагороду «Срібний леопард» за найкращу режисерську роботу.
Події фільму розгортаються на тлі картинних зимових пейзажів України, спорожнілих сіл і зростаючого відчуження між людьми в пострадянському суспільстві. Степне – це історія Анатолія, чоловіка, який повертається додому з великого міста, щоб доглянути за хворою матір’ю. Тяжка хвороба матері, зустріч із братом і жінкою, яку він кохає, змушують Анатолія замислитися над прожитим життям і минулими вчинками. Аж раптом, перед самою смертю, мати розповідає Анатолію про скарб, який вона заховала в сараї…
Читайте на порталі “Нове Українське Кіно” розмову з режисеркою фільму «Степне» Мариною Вродою про те, як створювався задум драми, про що фільм, яка історія дуже зачепила та про власну манеру фільмування. Текст — Марта Балага, членкиня FIPRESCI, авторка видань Cineurope, Variety. Переклад — Олександра Сауляк. Редагування — Віктор Глонь, програмний координатор кінофестивалів Kharkiv MeetDocs, Molodist Kyiv International Film Festival, американського кіно «Незалежність».
– Марина, розкажіть про місце, у якому відбуваються події «Степного». Ви бували там раніше?
– Дитиною я проводила там кожне літо. Гуляла з дідусем місцевими пагорбами. Втім, я ніколи не думала знімати фільм про село, і мене дуже злить, коли люди говорять про ці місця як ті, що зникають. Фільм не про це. Він про спогади й подорож у часі. Він про всіх нас, про життя та смерть, і речі, які ми залишаємо одне одному.
Кадр із фільму «Степне» / Фото: @Locarno
– Ваші головні герої, двоє братів, також по-своєму подорожують у часі, повертаючись у дитинство.
– Я думаю, що з часом наші цінності змінюються. За радянської доби вони були одні, за капіталізму — інші. Ці старі хати, покинуті нашими батьками, комусь можуть здатися непотребом, але для нас вони становлять цінність. Думаю, мені хотілося, щоб глядачі замислилися про цінність свого дому, своєї країни, а також про те, як це, — намагатися дізнатися свою історію. Слухати тоді, коли не хочеш і коли це складно. Адже значно простіше просто пристрелити собаку.
Перший задум «Степного» зʼявився у 2011-му чи 2012-му. Памʼятаю, як побачила одну могилу і задумалась, кого там поховано: померлого чи який скарб? І сказала собі: скарб. Скарб життя. Ми всі шукаємо свій власний скарб, але часто не знаємо, який він. І де його шукати?
Коли Анатолій шукає скарб, про який йому розповіла мама, — захований десь глибоко у цій землі, — то він насправді шукає відповідей до свого минулого. Але іноді ми занадто пізно починаємо ставити ці запитання.
Кадр з фільму «Степне» (оператор Андрій Лисецький)
– Впродовж фільму люди розповідають різні історії. Чому вони були тобі цікаві?
– Шукаючи акторів, ми також думали про історії, якими вони могли б з нами поділитися. Я ніколи не казала їм, що саме розповідати, і ніяк не впливала на жодну із цих розмов. Мені хотілося побачити, що вони самі розкажуть.
Врешті в нас вийшло своєрідне поєднання особистих спогадів і трагічної історії, що дуже мене зачепила. Сцена на кладовищі могла відбутися як 100 років тому, так і сьогодні. Я хотіла, щоб у ній відчувалася позачасовість.
Мені подобається ця частина моєї роботи. Я люблю знаходити з людьми контакт і слухати їх. Я хотіла, щоб мої актори знали, що їхні історії я також хочу розповісти — показати, через що вони пройшли. Ми просто поговорили одне з одним, і з цього вийшов фільм.
Мій дідусь був в’язнем у Німеччині під час Другої світової, тому його історії я також слухала. Я шкодую, що не змогла більше його розпитати, адже вже тоді відчувала, що в Україні щось може статися. Хоча я, звісно, не могла передбачити війну.
Кадр зі фільму «Степне» / Фото: Держкіно)
– Здається, вам властива спокійна манера фільмування. Ви даєте розмовам розвиватися, заохочуєте довгі плани. Це те, чому ви віддаєте перевагу?
– Мені хотілося якомога більшого наближення. Можливо, не надто часто рухати камерою, досягнути якоїсь максимальної простоти.
Пам’ятаю, як шукала способів висловити свою вдячність чи любов, бо я справді люблю цих людей. Врешті я вирішила не поспішати. Ми ні від чого не тікаємо, нікуди не поспішаємо, бо нашою метою було спостерігати: що станеться, якщо помістити непрофесійних акторів у змодельовані нами ситуації.
– Ви казали, що іноді ми не хочемо слухати інших. Що ви мали на увазі?
– У фільмі я показую момент зникнення і прощання. Такі історії може бути важко слухати, але в них є своя краса. Здається, Мілан Кундера писав про це у «Нестерпній легкості буття». Можливо, саме в такі моменти наша душа може по-справжньому рости.
Я була дуже щасливою, коли знімала свої перші короткометражні фільми. Я відчувала, що тепер я ніколи не зникну — бо створила щось. По-моєму, Анатолій такий самий. Його брат більш розважливий, практичний, а він натомість звертається до творчості. Він працює над портретом і робить це не тому, що мусить, а тому, що йому це подобається.
Цікаво, бо спочатку я не планувала використовувати музику у фільмі. Я говорила зі своїм другом-композитором про сцену, де вони йдуть на кладовище. Він сказав: «Марино, це не просто фільм про старих людей. Це щось значно більше. Він про людей, які творять, бо лише так можна вижити».
– Думаєте, легше говорити про місце, яке знаєш? Чи ви навпаки дивилися на це з перспективи стороннього спостерігача?
– Думаю, я намагалася подивитися на це з обох перспектив. Я колекціоную цікаві місця, не можу навіть пояснити чому.
Я колись жила у Києві, я там виросла, але мене завжди цікавила історія моєї родини. Я її досі не дуже добре знаю. Я дуже багато думала про питання ідентичності. Мабуть, для деяких режисерів це не важливо, але не для мене, бо я живу в країні, яка не знає свого минулого. Ми не знаємо свого коріння, бо його стерли.
У мене було стільки запитань про минуле мого дідуся, про його життя в Радянському Союзі. Я все запитувала його, чому він не поїхав, коли міг, після ув’язнення в Німеччині. А він мені казав: «Я хотів поїхати додому». Я ніколи цього не розуміла. Але тепер розумію.
Новини кінофестивалю: