Інтерв'ю з генеральною директоркою продюсерського центру UPhub Ольгою Пантелеймоновою

Виробляти зміст, а не контент: як UPhub тримає високу планку українського кіно навіть у часи невизначеності. Читайте повне інтерв’ю.

Під час війни багато сфер зупиняються, але культура — ні. І це не лише про спротив. Це про збереження голосу, про фіксацію реальності, яка змінює націю, і водночас — про створення сенсів, що здатні об’єднувати, лікувати та давати надію.

Спеціально для порталу “Нове українське кіно” Вадим Швець поговорив з Ольгою Пантелеймоновою, засновницею та генеральною директоркою продюсерського центру UPhub, яка вважає кіно інструментом, що не просто фіксує війну, а перетворює її у сенси, здатні залишитися з нами надовго.

Це розмова з людиною, для якої кіно — не індустрія, а спосіб бути на своєму місці в час, коли країна бореться за майбутнє. Про сміливість запускати камеру в перші місяці повномасштабної війни, внутрішній компас, який не дозволяє знімати поверхневі історії, і про кіно як емоційний захист — далі.

Що для вас означає знімати кіно під час війни — це акт спротиву, спроба зберегти нормальність чи щось інше?

По-перше, це і є життя. Хтось не зупиняється вирощувати хліб, бо це всім потрібно. Хтось шиє одяг чи возить людей на роботу. А під час війни відповідальність і віддача збільшуються в рази. Все має відбуватися швидше, долаючи виклики, додаючи значень, які розширюються. Ось чим це відрізняється.

А вже з цього випливає і спротив — через збереження і плекання цієї нормальності. Крім того, що кіно і серіали несуть культурний зміст, зараз додається їм додаткове значення — фіксація історії та формування наративів. Ми не просто фіксуємо реальність, ба більше — формуємо її розуміння, даючи голос тим, хто живе в епіцентрі історії. А головне для нас — створювати живий контент: подавати час через людину, через персоніфікацію. Так ми досягаємо і любові глядача, і чутності нашого голосу у світі на зрозумілих історіях.

Чи змінилося уявлення про роль вашого продюсерського центру та професії загалом з початком війни? Які нові відповідальності ви відчули на собі?

Війна докорінно переосмислила нашу роль як продюсерського хабу та професії загалом. Якщо до 24 лютого ми фокусувалися на художній цінності, ринковій успішності та розвитку індустрії, то зараз до цих вимірів додалася глибинна місія та відповідальність нового порядку. Більше скажу: і глядач переосмислив ставлення до мистецтва таким чином.

Прикладів вже багато. Зараз знімають багато контенту на воєнну тематику та про історії людей у жахливій війні. Це не тільки фіксація історії очима та руками тих, хто її переживає, — для нащадків і решти світу. А серед них є ряд історій, які відзначаються по-особливому. Одним з фактів того, що це справді важливо, є дуже популярний серед глядачів наш серіал “Потяг”, який особливо полюбився в умовах насичення контенту з воєнною канвою і війну в кожному аспекті нашого життя. І визнання його іноземною аудиторією на фестивалях, коли він перемагає в конкуренції з дуже потужними іноземними зірковими стрічками, — це підтвердження факту, що такі фільми дійсно мають значення.

З іншої сторони: ми знімаємо не тільки про війну. Це й історичні проєкти, і сучасні драми, і про кохання, і комедії. Проте ми намагаємося робити не штампові історії, а завжди унікальні, незабутні й часто феноменальні, при цьому дуже мейнстримні. Саме тому ми не перетворюємо виробництво на конвеєр, працюємо над проєктами дуже серйозно. Це найскладніша відповідальність і одночасно ризик — створювати унікальні стрічки, які при цьому є знаковими для широкого глядача. Зараз ми розпочинаємо зйомки шикарного пригодницького історичного трилеру “Будинок з химерами”, про Київ початку 20 століття, про талановитого архітектора Городецького у вирі захопливих подій. І звісно не обійдеться без харизматичної краси тодішнього яскравого Києва. Другий — повнометражний фільм “Ігри небесної канцелярії” — ексцентрична комедія, про такі кажуть “фірмова”, смілива, вражаюча і, звісно, зіркова. Точно скажу — такого ще не було! Зовсім скоро подробиці.

Як війна вплинула на ваш смак до історій — що вам тепер здається вартим уваги, а що ні?

Я, як і більшість наших людей, тепер все менше дозволяю собі (а головне — не хочу) витрачати час легковажно на те, що його марнує. Тільки на щось важливе для мене в цю хвилину. Отже, я тепер більш прискіпливо ставлюся до свого вибору. Це можуть бути й глибокі авторські унікальні драми, і закручені трилери, і легкі комедії — головне, щоб вони в цю хвилину повністю відповідали моєму поточному психічному настрою, допомагаючи мені, а не просто розраджуючи.

Тож можна сказати, що я стала більше думати про себе, плекаючи свою нормальність. І фільми, і серіали є для цього одними з найпотужніших інструментів після близьких мені людей. Вони стали більш цінним за мої хобі, на які абсолютно не вистачає часу. А щодо деталей, то мені стали більше подобатися історії, де перемагає не тільки справедливість, а й доброта. Не просто добро, а саме доброта. Можливо, я стала більш чутливою. Здавалося б, ми маємо ставати жорсткішими, а насправді ми стаємо сильнішими й загартованішими, але при цьому ще більш людяними. Кажуть, що саме це ознака здорової трансформації людини в ненормальних і часто жахливих умовах.

Ольга Пантелеймонова, засновниця та генеральна директорка продюсерського центру UPhub

Чи є зараз історії, які ви принципово не знімаєте або не готові продюсувати? Чому?

У сучасному контексті ми керуємося не лише художньою цінністю, а й глибинним етичним камертоном. Є певні наративи, які ми принципово не розглядаємо:

Деструктивні наративи: ми відмовляємося від історій, що розпалюють ненависть, дезінформують, викривлюють історію або сприяють роз’єднанню суспільства. Наша місія – творення, а не руйнування. Ми не знімаємо те, що не відповідає нашій власній позиції.
Будь-який контент, що релятивізує агресію чи виправдовує окупанта: ми стоїмо на позиції абсолютного несприйняття зла і не будемо сприяти розмиванню цієї істини.
Поверхневі чи спекулятивні історії про трагедію: важливо підходити до чутливих тем з максимальною повагою та глибиною, уникаючи експлуатації людського болю.

Наше кіно має бути світлом, а не тінню.

Так само прискіпливо ми ставимося до фільмів і серіалів, які беремо в дистрибуцію.

Який фільм (можливо, не ваш), знятий після 24 лютого, найточніше відображає стан українського суспільства? (Про кіно як дзеркало епохи)

Серед не наших я б відзначила “Порцелянову війну” та серіал “Homo amans”. Обидва — документальні стрічки. У них через зрозумілі людям обставини, героїв та інструменти показані деякі зі сторін суті нашого буття. Обов’язково подивіться. Навіть якщо ви не дуже полюбляєте документальні проєкти, повірте, ви не пожалкуєте про свій час, і вони залишать у вашій душі свій особливий відбиток, причому світлий і цінний. Це не ті стрічки, які подивився з попкорном півтори години, розважився і забув за пів року їхню назву.

Серед наших проєктів я б виділила цикл “Кава твого міста”, який ми знімали ще у 2022 році. Це історії про наші міста в той час: деокуповані, прифронтові, тилові — погляд через кав’ярні, які іноді були єдиними магнітами життя і надії. Ви будете вражені, наскільки красиві душі наших різних і по-своєму сильних міст. Коли складаєш пазл із цих серій про різні міста, розумієш, які ми не цілісні один без одного. Це не пафосні слова, це свідчення того, що стрічки через персоніфікацію є найкращою ілюстрацією суті, бо вони щирі, а відповідно, найточніші.

Чи можна сьогодні говорити про «українське кіно» як про окремий стиль або явище, яке сформувалося саме у воєнні роки?

Ми спостерігаємо в українських фільмах перш за все глибинну рефлексію. Неважливо, чи це документальні, чи художні стрічки. А отже, у них більше правди, аніж постправди, що б ми не знімали — про війну чи про кохання, пригоди чи комедії. Це зараз найвиразніша сторона українського кіно і серіалів, яка ще не артикульована і не сформульована, не констатована світовим суспільством, однак це вже стається.

Якщо казати про застосовувані інструменти та прийоми, то найчастіше обирається найпряміший шлях — універсальність через локальні людські історії, зрозумілі всьому світу. Це коли ти розповідаєш історію ніби з вуст звичайної людини, а не з кабінетів вершителів долі планети.

Якщо говоримо про стилістичну диференціацію, то ми спостерігаємо нові естетичні підходи, які є більш сміливими, менш тендітними, більш прямими і “трушними”. Якщо про війну, то близько до реальності; якщо про комедію, то більше парадоксів; якщо про кохання, то більше пристрасті й менше ванільності.

Напевно, контенту ще мало, щоб кінокритики та експерти змогли сформулювати вже складений наш стиль. Однак я більше говорю про власне відчуття тенденцій та сподіваюся, в чомусь воно буде пророчим і ствердиться.

Як виглядає емоційне вигорання у сфері кіно у керівного та знімального складу, якщо знімальний майданчик — це постійна мобілізація ресурсів на фоні тривоги?

Важливо сказати, що саме в керівного складу тривоги не тільки мобілізують, а й гартують в нас стресостійкість. Ми стикаємося з браком часу — зараз ми маємо робити все набагато швидше. Живемо з дефіцитом фінансування, інвестицій, кадрів. І при цьому відповідальність ще вища: і розслабитися ми не маємо права, і витрачати час на “прохідний” контент. І, в першу чергу, підвищена відповідальність за людей. Іноді ти уявляєш себе як того вовка в грі, де він ловить у кошики яйця, які сиплються з різних сторін.

Тут не просто власне емоційне вигорання; у твоїй зоні відповідальності безпека людей, їхнє психічне здоров’я, їхнє емоційне вигорання, втома. Ми всі зараз мусимо діяти швидше, якісніше в обмежених ресурсах, ще й самі не “поламатися” по дорозі та берегти від цього своїх людей. Я не можу сказати за решту колег, але мені немає коли втомлюватися. Будете сміятися, але з професійним вигоранням мені допомагають справлятися якісні та круті проєкти індустріальних колег і конкурентів. Я раджу цю вправу і розраду всім керівникам у будь-якому бізнесі: хочеш не вигоріти емоційно, піди отримай задоволення від того, що роблять твої конкуренти.

А знімальні групи — то герої. Це не пишномовні слова, це правда. З них б’є струменем життя, натхнення і сила. Справді мобілізація в творчості.

Напевно, в цьому ми мало чим відрізняємося від решти бізнесів і сфер культури. Але це ж і є підтвердженням того, що наша справа — це життя, а як наслідок — спротив, виживання і потреба в нормальності.

Який момент за ці роки дав вам особисте відчуття, що ваша справа — на своєму місці, попри все?

Якщо про конкретні факти: коли за тиждень до прокату “Я, Побєда і Берлін” я побачила наперед масові солдаути. Це коли ти розумієш, що все: ми створили, вклали шалені сили й душу в просування і створення фільму, а далі воно понеслося і вже нічого від тебе в цей момент не залежало. Потім наступна фаза: це коли на другому тижні прокату ти розумієш, що не вистачає місць у кіно, що потяг несеться з такою потужністю, яка в десятки разів вища і масштабніша, ніж на солдаутах напередодні.

І ще важливим було те, що ми одні з перших, хто “стукнув хлопавкою” — тобто почали знімати знову у 2022 році. Ми були першими, хто запустив художній фільм. У квітні 2022 року це було щось нереальне. Я ніколи не забуду очей знімальної групи й колег, які перед цим, як і більшість, думали, що українські кінематографісти ніколи вже не будуть знімати художні стрічки. Ми у 2022 році зняли 6 проєктів, вклали свої гроші, які залишились після того, як масово витрачали на волонтерство. Ми розуміли та знали, що маємо дати оплачувану роботу колегам, маємо повертати кіно, маємо дати актуальний національний контент нашому глядачеві.

За цей час сталося багато дуже різних правильних речей, які ми продовжуємо — від зйомок до прем’єр і перемог на міжнародних фестивалях, від підтримки наших українських фестивалів нашою компанією до долучення до реформ законодавства для розвитку індустрії. Це не припиняється, і в цьому наша нормальність.

Інтерв’юер – Вадим Швець