Ода Стусу: рецензія на фільм “Заборонений” режисера Романа Бровко

Режисер-дебютант Роман Бровко взявся за досить амбітне завдання: за державні гроші створити кінематографічну версію біографії поета-дисидента Василя Стуса.

Як-то в 60-х роках минулого століття в нещодавно відкритому київському метро зустрілися пізно ввечері аспірант Інституту літератури Василь Стус і студентка КІІЦА Валентина, яка цікавиться, незважаючи на майбутню професію, українською поезією.

Василь проводив Валю до будинку і тут же запросив на літературну вечірку, присвячену пам’яті нещодавно загиблого Василя Симоненка. Поетичний читання були грубо перервані нагрянула міліцією. Вимушені покинути велику студію художниці Алли Горської, учасники читань вирішили продовжити їх в найближчому парку. Але там їх наздогнали дружинники і всюдисущі міліціонери. Вирішивши продовжити гуляння Василь і Валя пішли на танці в якийсь підпільний клуб, де зі сцени звучав заборонений твіст українською мовою. Але і там не обійшлося без міліції.

Через деякий час закохані пішли в столичний кінотеатр “Україна” на прем’єру фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”. Ця подія була затьмарена звісткою про початок арештів української інтелігенції і тоді частина присутніх у залі (серед них і молодий В’ячеслав Чорновіл) вирішила виступити на їх захист. У цей момент Василь Стус почав остаточно усвідомлювати свою місію, а він остаточно утвердився у своєму рішенні боротись за все українське після того, як побачив акт самоспалення на Хрещатику, досконалий Василем Макухом 5 листопада 1968 року на знак протесту проти радянського тоталітаризму і вторгнення військ країн Варшавського договору в Чехословаччину.

Свою боротьбу Стус продовжив у таборі суворого режиму в Пермській області, де трагічно завершив свій земний шлях 4 вересня 1985 року.

Зусилля, прикладені державою з метою популяризації національних героїв шляхом кінематографа, абсолютно зрозумілі, адже кіно як ніяк є наймасовішим із мистецтв. Але подібного роду популяризацією можна займатися різними методами і шкода, коли в 21-му столітті кінематографісти звертаються до застарілих інструментів (набору усіма негожого соціалістичного реалізму) – будь-яке послання (особливо – натхненно-піднесене) досягає свого адресата, якщо говорить з ним на одному кінематографічному мовою.

Автор: Олексій Першко