Режисерка Аліна Горлова: У фільмі “Цей дощ ніколи не скінчиться” є авторський погляд на реальність
862Вже за тиждень відбудеться світова прем’єра української стрічки “Цей дощ ніколи не скінчиться” режисерки Аліни Горлової. Як знімався фільм та коли його покажуть в Україні – в інтерв’ю.
19 листопада на Амстердамському фестивалі документального кіно IDFA відбудеться світова прем’єра документальної стрічки “Цей дощ ніколи не скінчиться / This Rain Will Never Stop”. Новий фільм режисерки Аліни Горлової раніше був відомий під назвою “Поміж війн” і створювався протягом чотирьох років.
Стрічка запрошує глядача доєднатися до потужної й візуально вражаючої подорожі 20-річного Андрія Сулеймана та його родини у нескінченному циклі війн. Андрій Сулейман разом із батьком переїхав із Сирії, але стикається із черговим військовим конфліктом уже в Україні, де він є волонтером Червоного Хреста. В інтерв’ю порталу “Нове українське кіно” режисерка Аліна Горлова розповіла, як проходила робота над фільмом “Цей дощ ніколи не скінчиться”, хто її потенційний глядач, що потрібно для успіху авторського кіно в Україні та де можна онлайн переглянути її попередні фільми.
– Ви знімаєте документальне кіно про російсько-українську війну не вперше. «Невидимий батальйон», «Явних проявів немає» і тепер от – «Цей дощ ніколи не скінчиться». Чому ви звертаєтеся саме до цієї теми?
– Я не можу сказати, що «Цей дощ ніколи не скінчиться» саме про російсько-українську війну, а скоріше про війну вічну, про переплетення війни та миру, світлого та темного, такі контрасти, які утворюють наш світ. Але так, тема війни присутня в моєї творчості вже давно. Загалом війна, на мій погляд, відкриває людину з такої сторони, яку не побачиш в повсякденному житті. Це такі грані людини та, найважливіше, суспільства, які війна може проявити. Чи це природній стан? Бо війни тривали і будуть тривати, але чому тоді для людини це настільки шокуюче явище? Такі питання я собі ставила під час створення фільму.
– Фільм «Цей дощ ніколи не скінчиться» – ко-продукція України, Латвії, Німеччини й Катару. Як створювався цей фільм? Як залучалися інші країни?
– Цей фільм спочатку планувався як короткометражний, але вже після першої публічної презентації ми відчули, що це може бути повнометражний фільм зі зйомками у Сирії. Проєкт пройшов безліч пітчингів, маркетів та воркшопів, під час яких ми поступово залучали партнерів. Перше фінансування ми отримали від Держкіно, потім приєдналася латвійська ко-продюсерка Ілона Бічевська та залучила фінансування від латвійського кіноцентру. Ми отримали два гранти від IDFA Bertha Fund та грант на пост-продакшн від катарського фонду Doha Film Institute.
– Де саме проходили зйомки та чому обрали ці локації?
– Зйомки проходили в Україні в різних містах, включаючи Донбас, лінію розмежування, сіру зону. Також наша група знімала в Іракському Курдистані, Берліні, Гамбурзі, Бохумі, зйомки проводились в Сирії та на кордоні між Іраком та Сирією, на березі річки Тигр. Все це було зумовлено шляхом нашого головного героя та історією його великої родини. Нам було важливо показати, де знаходиться наш герой, куди він прямує, і світ навколо нього. Так і будувалась історія. Для нас відігравали велику роль такі локації як КПВВ Станиця-Луганська та Пешабор (пункт перетину між Сирією та Іраком), бо це такі особливі місця, де ми можемо побачити рух людей, які перетинають кордон. Це також символізує розірвані зв’язки, обмеження, складність повернутись на свою Батьківщину через війну. В обох місцях території розділяються річкою. Це дуже символічно, особливо, що головною метафорою фільму є рух води.
– Для документальних фільмів також пишуть сценарії. Чи були у вашому фільмі якісь імпровізації, чи актори діяли за сценарієм?
– В нас був трітмент, який постійно оновлювався протягом зйомок. Це дуже добрий орієнтир, можливість викристалізувати свій задум. Під час монтажу я вже до нього не зверталась. Фільм абсолютно документальний, так само як і історія. Але, звичайно, у цьому фільмі є авторський погляд на реальність, спроба осмислити її.
– Ваш фільм буде змагатися за нагороду найпрестижнішого світового фестивалю документального кіно IDFA в Амстердамі. Як взагалі вашу стрічку зустрічають в інших країнах? Що говорять?
– Поки ще рано говорити, бо світова прем’єра фільму – 19 листопада 2020, і ніхто крім відбірників її не дивився, але ми бачимо, що на стрічку чекають. Директор італійського фестивалю сказав, що відбірковий комітет з декількох людей одностайно вирішив включити фільм до програми. Це дуже приємно, ми працювали над цим фільмом 4 роки.
– Коли фільм можна буде побачити в Україні? Хто його потенційний глядач?
– Я сподіваюсь, що ми зможемо відсвяткувати прем’єру фільму в Україні офлайн. Це кіно для великого екрану. Прем’єра відбудеться в 2021 році. Потім планується прокат.
Аудиторія цього фільму наступна: поціновувачі авторського, артхаусного кіно, люди, які регулярно дивляться креативне документальне кіно, комбіноване з соціальною тематикою, цікавляться геополітичною ситуацією в Україні та Сирії, міграцією, становищем біженців, ті, хто розбирається в історії кіно, цікавиться ретроспективами, а також сучасними подіями у візуальній формі фільму. Передплатники MUBI та аудиторії кінотеатрів. Фільм притягує чорно-білою естетикою та сильною операторською роботою.
– Один з ваших попередніх фільмів «Холодний Яр. Інтро» – теж про складні періоди історії країни. Чи не плануєте спробувати себе в більш легкому жанрі? Можливо зняти художнє кіно?
– Я вже давно думаю про це. Але зараз я не маю достатньо сил для втілення наступних фільмів. Мені треба відпочити і поглянути на все під новим кутом.
– Де можна переглянути ваші попередні фільми? Чи доступні вони на якихось онлайн-платформах?
– Фільм “Явних проявів немає” можна переглянути на таких платформах як DaFilms та Takflix. Фільм “Холодний яр. Intro” можна переглянути на сайті Art Doc Media.
– Над якими проєктами плануєте працювати після фільму «Цей дощ ніколи не скінчиться»?
– Я хочу і надалі працювати в документальному жанрі, можливо у більш гібридній формі. Є думки про інтеграцію кіно у формат сучасного мистецтва.
– В Україні зараз доволі стрімко розвивається кінематограф. Чи є у вас улюблені стрічки? Можливо ті, на прем’єру яких ви чекаєте?
– Мені дуже подобається як розвивається документальне українське кіно, вже є дуже вагомі перемоги фільмів “Земля блакитна ніби апельсин” на фестивалі Санденс, “Тато мамин брат” на Vision du Reel, “Домашні ігри” зібрали купу призів, а “Співає Івано Франківськтеплокомуненерго” став справжнім українським хітом.
Серед ігрових фільмів чекаю на прем’єру фільму Семена Мозгового, Максима Наконечного, Марини Вроди та Філіпа Сотніченко. Загалом важко написати про всіх, зараз знімаються дуже талановиті стрічки.
– Можете охарактеризувати сучасний український кінематограф? В чому його плюси та мінуси?
– Він талановитий, сильний, гідний конкурент в міжнародній кіноіндустрії. Все інше прийде згодом.
– Для арт-хаусного та документального кіно показник успішності – це кінофестивалі. Для художнього, все ж таки, частіше комерційний успіх. Які кроки необхідні для того, щоб українське кіно себе окупало?
– Я буду говорити зараз тільки про авторське кіно. Українському кіно дуже важко себе окупити, в першу чергу через нестачу кінотеатрів, які продовжують закриватися. Як авторському кіно себе окупити, якщо в Києві можна нарахувати на пальцях однієї руки кінотеатри, які показують таке кіно. Пам’ятаєте ситуацію з кінотеатром Київ? Так ніхто і не відповів на питання “Де кіно?”. Культурним рівнем суспільства в Україні повинні опікуватись не тільки кіновиробники. Дуже хочеться, щоб створювалися майданчики для показу таких фільмів. Ми не можемо вирішити це питання самостійно.
Читайте також