Андрій Римарук, “Атлантида”: Даю гарантію, що наступного року цей фільм поїде від України на Оскар

Колишній розвідник, а нині волонтер фонду “Повернись живим” Андрій Римарук в інтерв’ю НВ розповів про фільм “Атлантида”, як картину сприйняли закордонні глядачі та про подальші плани.

Андрій Римарук минулоріч дебютував як актор у фільмі Валентина Васяновича “Атлантида”. Всього за кілька місяців стрічка, прем’єра якої на батьківщині запланована лише на осінь цього року, зібрала чимало престижних нагород на міжнародних кінофестивалях: «приз жюрі» на японському Tokyo international film festival, гран-прі на фестивалі Les Arcs у Франції, нагороди у номінації «Найкращий фільм» на кінофестивалі Тромсо в Норвегії та як кращий фільм в номінації Orizonti Севілья на Венеційському кінофестивалі. В інтерв’ю НВ Андрій Римарук розповідає про те, як потрапив у кіноіндустрію та визнання українського кіно у світі. “Нове українське кіно” обрало із розповіді головне.

Про створення фільму Атлантида

Я потрапив в кіноіндустрію завдяки двом людям: Віталію Дейнезі та Володимиру Яценку. Це був кінець 2017 року, Дейнега попросив мене звозити на Схід одну групу людей. У складі цієї групи був продюсер Володимир Яценко, Ярослав Ладигін та Сергій Михальчук, які знімали фільм “Дике поле”.

На початку 2018 року подзвонив Володя і запитав, чи не хочу я сходити на кастинг. Мовляв, їм потрібні військові на роль у фільмі. Я здивувався: де я і де кастинг. Але все-таки сходив. Уже там зрозумів, що прийшов пробуватися на головну роль. Подзвонили, сказали, що буду зніматися в кіно. І понеслося.

Я, в принципі, грав самого себе. Але уявити себе в майбутньому було дуже важко. Складно було і тоді, коли знімали сцени, де немає слів, немає монологів чи діалогів. Просто за рахунок рухів, виразу обличчя треба було показати тотальну трагедію. Була одна сцена, коли я виїхав зі знімального майданчика, бо не міг ні з ким спілкуватися — так складно було морально. Потім подзвонив, кажу, все, я заїжджаю в кадр, можемо знімати. І цей дубль пішов у фільм.

Сцена, де купаюся на вулиці у ковші екскаватора, знімалася, коли на вулиці було всього два градуси тепла. Ковш підігрівали тільки знизу, не сильно, аби не було багато пари. У одній зі сцен, де у нас, за сюжетом, ламається машина, ми виходимо на вулицю під дощ. Потім повертаємося до машини і починається сексуальна сцена. Ми мали всього два ігрових костюми, а цю сцену знімали дублів з десять. І все це — у сирому одязі, коли на вулиці було нуль градусів.

Взагалі ж, у Атлантиді немає жодного професійного актора. Головну роль зіграв я, мого друга по стрічці зіграв Василь Антоняк, який на початку війни воював у складі батальйону Айдар. Також грала Людмила Білека, яка на війні була парамедиком і зараз викладає цей напрямок. Волонтери з організації Чорний тюльпан, які працюють на Сході, судмедексперти також були справжні: один — із Маріуполя, другий — з Дніпра.

Над стрічкою працювали дуже талановиті люди, які для мене сьогодні — гуру українського кіно. Це Валентин Васянович, Влад Одуденко, Сергій Степанський… Друге — хороший сюжет. Адже, зазвичай, всі нормальні фільми про війну знімаються через кілька років після її завершення. Тут же ми зняли фільм про закінчення війни, яка, насправді, триває досі. Це був такий нестандартний хід.

Валентин Васянович виступив і режисером, і оператором, і частково продюсером. Він взяв усе в свої руки і вийшов якісний продукт, правда якого трішечки шокувала Європу. Сьогодні це такий інструмент нагадування про те, що відбувається в Україні.

Про сюжет

За сюжетом, події відбуваються у 2025 році. Режисер поставився до цього занадто оптимістично: ми розуміємо, що до того часу насправді все аж ніяк це не закінчиться. Головний герой фільму — місцевий житель, який пройшов всю війну зі своїм другом. Обидва мають посттравматичний синдром. Його друг покінчує життя самогубством. А мій герой стає перед вибором: їхати чи залишатися. Територія стає зоною екологічної катастрофи, до якої призвели тривалі бої, тому лишатися небезпечно. Та він лишається.

Ми показали людям, як все відбувається насправді. Наприклад, що стосується екологічної катастрофи, то вже зараз на окупованій території з шахт не відкачується вода. У 2018 році неподалік міста Єнакієво затопило ядерну шахту. Пізніше, коли вся ця радіація підніметься, це буде солона, бридка вода, непридатна для споживання. Не можна буде використовувати і землю для посівів поряд з цією шахтою.

Армія — дзеркальне відображення того, що є у суспільстві. Це не якась інша, закрита структура. Це те ж саме, що і суспільство, де є наркомани, алкоголіки, герої, чудові та погані люди. Алкоголізм та наркоманія приводять до небойових втрат, із цим треба боротися. Ці небойові втрати потім подаються, зазвичай, просто як суха статистика.

Про те, як змінилося уявлення про життя і світ

Звичайно, раніше я взагалі не міг уявити, що зі мною все це трапиться. Так, я ходив по червоній доріжці на Венеційському кінофестивалі, де також були і голлівудські зірки. Та до показу на нас і не звертали уваги, всі чекали на Джонні Деппа і тому подібних. Фотографи навіть не знімали нас. А вже після — були і зйомки, й інтерв’ю. Люди нас впізнавали.

Був ще такий випадок. Під час Венеціанського фестивалю на «курилці» до мене підійшов чоловік, який попросив запальничку. Я ж англійською не дуже розмовляю, крім того, погано орієнтуюся у всіх цих акторах. Підкурюю йому і бачу, як у нашого звукорежисера очі розширюються від подиву. Ну, чоловік кивнув, подякував. Потім питаю: а хто це? Виявилося, що Хоакін Фенікс.

Завдяки Атлантиді я вперше виїхав кудись з України. Раніше далі ніж Молдова не бував. Зараз уже встиг побувати у Франції, Італії, Чехії, Польщі, Канаді, Японії. Японія — взагалі третє тисячоліття, якийсь інший світ. Мене вразило, що вони там багато працюють. Працюють, поки можуть стояти на ногах. На рік мають всього два тижні відпустки. У 2013 році через те, що японці почали помирати на робочих місцях, зокрема, від перевтоми, ухвалили закон, який зобов’язує кожного взяти хоча би один додатковий вихідний на місяць.

Я хочу подорожувати ще, і задля цього потрібно багато працювати. Треба буде продублювати Джейсона Стетхема, коли він вийде на пенсію — я дочекаюся і продублюю його.

Про роботу в фонді “Повернись живим”

У травні буде чотири роки, як я працюю у фонді “Повернись живим”. Моя посада рахується як простий логіст. Тобто, фактично, аудитор. Регулярно їжджу на Донбас, відвідую різні локації, забезпечую підрозділи всім необхідним. Зокрема, також перевіряю, чи на місці та техніка, яку ми раніше їм привозили. Наприклад, тепловізори, на які збирали гроші всією країною. У мене також є напарник.

Головне — не просто зібрати кошти, купити щось і передати це військовим. Іноді треба пересвідчитися, що все працює. Навчити людей цим користуватися. Тобто, зробити так, аби гроші, які перераховують нам у фонд, працювали правильно.

Останні новини з фронту показують, що нам є над чим працювати. Війна не закінчується. Нам потрібно вигадати щось нове, своє, аби врятувати якомога більше життів.

Про минуле та плани на майбутнє

Ким я хотів бути в дитинстві? Та ніким, мабуть, конкретних мрій у мене не було. Не хотів бути космонавтом чи шахтарем. Завжди плив за течією. В результаті, працював журналістом, потім перейшов у комунікації до приватних структур. А потім потрапив на війну. Ну а далі було кіно.

Мені цікаво те, що я роблю зараз. Цікаво перевтілюватися, спробувати подивитися на світ очима іншої людини. Це неймовірний драйв. Якщо режисер каже, що задоволений роботою, я теж задоволений.

Восени я знявся у черговому тизері, пройшов кастинг у ще один фільм. Чекаємо на фінансування, думаю, цього року почнемо зйомки. Але поки що це секрет. Маю мрію таки здобути нагороду як кращий актор, неважливо, де це станеться: в Україні чи закордоном.

Що ж до Атлантиди, то зараз наша мета — назбирати якомога більше нагород на міжнародних кінофестивалях. Після того я даю стовідсоткову гарантію, що наступного року цей фільм поїде від України на Оскар.

Джерело: НВ