fbpx

Нове українське кіно

Незалежний проект про сучасне українське кіно

“Наші котики”: як на АТО/ООС спробували зняти сатиру і що з цього вийшло (рецензія)

35

Гумор намагалися (і могли) обернути на зброю контрпропаганди, але завадили туалет і деякі особисті рахунки.

30 січня в український прокат вийшла воєнна комедія “Наші Котики” режисера Володимира Тихого. Юлія Потерянко з 112.ua одна з перших переглянула фільм і зважила його плюси та мінуси. Публікуємо рецензію в повному обсязі.

Гумор – такий же інструмент пропаганди, як і фейкові новини. Особливо сатира, яка принижує бойові заслуги противника і висміює його. Довгий час вона існувала в літературі і у вигляді карикатур, а з появою кіно практично відразу перекинулася на екран. Найчастіше героями таких творів є симпатичні нетіпаки, які все ж виявляються розумнішими своїх зовсім нікчемних супротивників. Тут можна згадати бравого солдата Швейка, який вносив плутанину в усі підрозділи (свої і чужі), куди тільки потрапляв; містера Піткіна, котрий наробив шухеру в тилу ворога; польського каноніра Доласа, який розв’язав Другу світову війну і подарував інтернету мем про Гжегожа Бженчишчикевича з Хжоншчижевошчице, або “Солдат невдачі”, що висміяли безглузду американську кампанію у В’єтнамі. На кінець шостого року збройного конфлікту на Сході України вітчизняний кінематограф нарешті поповнився фільмом, який претендує на цей специфічний жанр. Йдеться про комедію “Наші котики, або Як ми полюбили лопати в умовах обмеженої антитерористичної операції з тимчасовими елементами воєнного стану”.

Режисером картини виступив Володимир Тихий – автор містичної драми про жителів Чорнобильської зони “Брама”. Він же написав сценарій “Наших котиків”. У команді продюсерів опинилася колишня виконувачка обов’язків глави МОЗ Уляна Супрун з чоловіком Марком і (зненацька) Степан Бандера. Останнє скоріше для того, щоб позлити російських пропагандистів – творці фільму не приховували, що це було однією з їхніх цілей, нехай і не основною. Своє дітище вони охарактеризували як неполіткоректну комедію, яка покликана через буцімто легкий жанр знову нагадати українцям про те, що частину країни продовжують прошивати кулі та снаряди.

Починаються “Наші котики” з флешфорварда з кадрами палаючої Червоної площі і Кремля, з башт якого двоголових орлів артилерія збиває під “Жалобний марш” Фредеріка Шопена. Графіка, звичайно, так собі, але настрій сцена задає непогано. Втім, це всього лише приказка, передмова, як фрагмент із середньовічними ченцями в по-справжньому чудовій комедії “Мої думки тихі”. Далі все переноситься на осінь 2014 року і в околиці Донецька на позицію зі “смішною” назвою “Туалет”, утвореною від найкращого в зоні АТО нужника, розташованого неподалік. Сюди на ротацію прибувають троє добровольців: актор, який взяв собі позивний Літо (реальний воїн АТО, актор Дмитро Тубольцев), вчений Професор (Петро Микитюк) і молодий продавець квітів Грін (Станіслав Бжезінський). Пов’язує їхній бліндаж із зовнішнім світом футбольний тренер Пенальті, втілений непрофесійним актором Дмитром Хом’яком (“Припутні”). Він привозить на позицію кару божу цієї трійці – дурнувату але зухвалу журналістку Олю (Віра Климковецька). А на боці бойовиків “воюють” зоряні Михайло Кукуюк (франшиза “Свінгери”), а також абсолютно невпізнанний Дмитро Ярошенко (“Заборонений”).

По суті, всі бійці “Туалету” – лузери, яким з різних причин не знайшлося місця в більш гарячих точках. Тим не менш, у них зберігається певний боєзапас, який зацікавив сепарів. Тому на їхній скромний бліндаж організовують масовані атаки з танками та бронетранспортерами, які тим доводиться крізь власні жах і паніку відбивати. Втім, є у цієї битви і третя сторона – домальована на постпродакшені Смерть у вишиванці і квітковому вінку, яка являється тим, кому прийшов каюк.

Власне, Смерть і туалет автоматично підводять нас до того, що в кадрі будуть брудно лаятися, дивлячись першій в обличчя, а другий забезпечить масу туалетних, що не дивно, жартів. А отже, витонченого гумору від “Наших котиків” чекати не доводиться. Втім, нічого такого неполіткоректного в цьому немає. Звичайний низовий балаган – цілком поширений і дуже популярний жанр.

Ось що в “Наших котиках” дійсно неполіткоректно, так це образ журналістки Олі, в якій без проблем впізнається Анастасія Станко, котра працювала на момент подій фільму на “Громадському”, а в репліках героїні – майже дослівні цитати деяких особливо резонансних висловлювань журналістки. Через це на прес-показі фільму в залі відчувалася сильна незручність – яким би не було твоє особисте ставлення, а все ж не дуже приємно спостерігати, як твою колегу за особисту думку так зухвало закатують в асфальт. Втім, на прес-конференції після прем’єри режисер фільму Володимир Тихий на пряме запитання з приводу прототипу Олі не найвпевненішим тоном відповів, що це був чоловік. Що в свою чергу породжує наступне питання: а навіщо тоді було робити героїню жінкою? Щоб підіграти гендерному стереотипу “дівчинка-дурочка, яка не розуміє, як поводитися у суворому чоловічому світі”?

Ще один WTF-момент в картині – це рішення дати найбільш демоничному з бойовиків ім’я Борис Михайлович Тодуров. Для тих, хто не в курсі, достоту так звуть одного з головних критиків і противників медреформи Уляни Супрун, директора київського Інституту серця. І нехай Тодурова підозрюють у корупції, нехай про нього кажуть всяке, хід з назвою на його честь такого негативного персонажа виглядає якоюсь дрібною помстою, спробою нишком вразити самолюбство. Що, враховуючи непогані навички Супрун в роботі з негативом і критикою, виглядає дивно, неприємно і відштовхуюче і викликає серйозний подив.

Втім, дісталося у фільмі не тільки Станко та Тодурову. Автори пройшлися, наприклад, і по Леонідові Кучмі. При цьому, правда, ніяк не зачепивши Петра Порошенка, який у час, коли відбуваються події “Наших котиків”, перебував під шквалом критики за Іловайський котел і теж цілком міг би стати героєм пари-трійки уїдливих жартів. Тому що сатира як правило не щадить нікого – ні своїх, ні чужих, ні випадкових перехожих. Взяти хоча б шоу Саші Барона Коена “Хто така Америка?”. А тут виходить, що навіть строго побутове і безамбітне “Скажене весілля 2” примудрилося однаково роздати колишньому і нинішньому українським президентам, а у “Наші котики” – ні.

Так що сатирична комедія з творіння Володимира Тихого не вийшла. Та й просто комедія вийшла на трієчку – по-справжньому смішних жартів тут всього парочка. Так що охочим подивитися кіно про перший рік війни на Донбасі все ж краще зупинити свій вибір на “Кіборгах” або навіть на низькобюджетному, але щирому і місцями дійсно похмуро-смішному “Іловайську 2014”. Або дочекатися наприкінці лютого “Черкас” – про драму Тимура Ященко критики вже встигли висловитися схвально. А по-доброму посміятися над тим трагічним для України роком ми ще коли-небудь встигнемо.

Авторка: Юлія Потерянко

Читайте також

“Мої думки тихі” Антоніо Лукіча: Подорож за втраченими голосами

Залишити відповідь