Сергій Лузановський, актор фільму «Ля Палісіада»: Це найкрутіша команда, з якою доводилось працювати
Український актор Сергій Лузановський про свого героя у фільмі Філіпа Сотниченка «Ля Палісіада», про українські 90-ті, про участь у зйомках фільму «Із зав’язаними очима» та про війну і кіновиробництво.
11 січня стартує всеукраїнська прем’єра фільму «Ла Палісіада». Це повнометражний дебют режисера Філіпа Сотниченка, знятий в жанрі пострадянського нуару. Історія розгортається в Україні в 1996 році, за кілька місяців до підписання протоколу №6 Європейської конвенції з прав людини, що передбачав відмову від смертної кари. Стрічку знято в особливому стилі – у поєднанні плівкового зображення та сучасних цифрових технологій. Для зйомок епохи 90-х автори фільму використовували ретро-відеокамеру, останні вцілілі касети для якої замовляли по всьому світу. Це третій фільм в історії українського кіно, що був номінований на премію Європейської кіноакадемії у номінації “Відкриття року”. Світова прем’єра відбулася під час 52-го Роттердамського міжнародного кінофестивалю в основному конкурсі Tiger Copmetition, де «Ля Палісіада» отримала нагороду Міжнародної федерації кінопреси (FIPRESCI).
Напередодні широкого прокату «Ля Палісіади» в інтерв’ю порталу «Нове українське кіно» актор Сергій Лузановський розповідає про зйомки у фільмі Філіпа Сотниченка, які виклики сьогодні долає українське кіно та про свої топ-10 українських фільмів
– Сергію, вітаємо! З 11 січня в українських кінотеатрах стартує кінопрокат фільму «Ля Палісіада». Опишіть фільм у 5-7 словах, який він?
– В’язкий і неприємний тріп у 90-ті, ти буквально фізично опиняєшся у цій плівці, яка захоплює тебе своєю атмосферою з головою.
– Якого саме персонажа ви втілили у фільмі? Що відбувається в його внутрішньому світі?
– Міліціонера, ”гвинтика” системи, який нічого не відчуває, і він ніби в тумані, своєрідна функція, а не людина, як і всі інші, ”рядові” міліціонери того часу, біомаса без емпатії та розуміння, що відбувається навколо. Класична пострадянська “маленька людина”.
Сергій Лузановський у фільмі «Ля Палісіада»
– Чи проходили кастинг на цю роль чи вас обрали через типаж? Довелося готуватися до ролі?
– Взяли по блату, бо давно знаю режисера (сміється). Просто Філ з Лєрою (прим. редактора Валерія Сочивець – продюсерка фільму, Філіп Сотниченко – режисер) були в захваті від моїх мєнтовських вусів, чи як правильно, вус? Не змогли втриматись і покликали мене. Чи готувався? Звісно, намагався опанувати метод акторського відчуження в поєднанні з емоційністю та інтелектом річкової риби в кадрі. Це мій авторський метод який випливає зі Страсберга та Майзнера (сміється).
Насправді роль у мене в фільмі зовсім маленька і я нічого не придумував, абсолютно довірився Філу та його баченню. Хоча там є сцена, де я прямо дивлюся в камеру. Філ вирішив її залишити – значить мій метод працює)
– Скільки тривали зйомки вашого героя? Де і як це відбувалося?
– Це відбувалося в Ужгороді, я мав приїхати на декілька днів, а лишився майже на місяць. Не міг пропустити знімальний процес, а особливо спілкування поза знімальним майданчиком. Це найкрутіша команда, з якою доводилось працювати та спілкуватись. Ну і в Ужгороді було тоді файно.
– Чим для вас були 90-ті роки? Наскільки те, що відбувається у стрічці, вам відгукується?
– Перші десять років мого життя це і були 90-ті. Попри тяжкі часи в країні в той час, я згадую 90-ті з любов’ю та ностальгією. Хоча ми встигли пожити й в гуртожитку, з сім’єю вчотирьох в одній кімнаті, і все було якесь сіре навкруги, ніби пізня осінь та якась вічна мерзлота. Але все одно було класно, бо коли ти дитина, у всього є якийсь магічний фльор. Відгукується більше атмосферою, на рівні відчуттів.
– Чи буде ця стрічка актуальною для глядача під час повномасштабної війни? На кого вона, перш за все, на вашу думку, орієнтована?
– Ця стрічка завжди буде актуальною, бо буде нагадувати нам де росія досі ментально, і що було б, якби ми лишались з ними далі. Вона може бути орієнтована більше на синефіла, але і людині, яка не особливо цікавиться кіно, теж буде цікаво глянути.
– Як війна впливає на українське кіновиробництво?
– Війна на все впливає катастрофічно. Але до прикладу у країни-гній, бюджет на кінематограф збільшили, здається, втричі, бо вони розуміють, що це важливо. У нас втричі збільшують бюджети розважальних серіалів та телепрограм, зарплатню депутатам і чиновникам. Кіно не в пріоритеті.
– Ви брали участь у зйомках таких помітних фільмів, як “Пульс”, “Із зав’язаними очима, “Бачення метелика”. Яка з ролей ваша найулюбленіша?
– Також була роль в “Сквот 32”. Найулюбленіша роль в “Із завʼязаними очима”, за яку отримав номінацію на Золоту Дзиґу, бо мені було непросто до неї готуватись, хоч вона і невелика.
Сергій Лузановський та Марина Кошкіна на київській прем’єрі фільму «Із зав’язаними очима»
– Кого хотіли би втілити на екрані?
– Багато кого насправді, головне, щоб був сценарій, а не набір штампів і випадкових словосполучень. Хотілось би ролі побільше, ніж у мене були до цього, але щось поки в мене не особливо вірять як в актора головних ролей. Можливо я якось своїм виглядом і манерою спілкування не вселяю довіру, або просто актор з невеликим діапазоном, який надумав собі, що він спешл ван. Понад десяти років чекав на головну роль, то можна і ще почекати.
– Вже маєте пропозиції на ролі у наступних фільмах? Або над чим ви зараз працюєте?
– Ні, не маю. Пропозиції були записати проби, але те, що мало бути сценарієм, було схоже на випадково згенерований текст. Комедії. Одні комедії. Я обожнюю комедії. Але не такі, які пропонують зараз. Тому я відмовився. У нас вистачає акторів, які готові зніматись у всьому підряд.
– Чим ще займаєтеся зараз окрім зйомок в кіно?
– В ТрО. В минулому році, на початку повномасштабної війни підписав контракт. Ми перебуваємо в Києві та області. Поки.
– Кіновиробництво сьогодні переживає важкі часи в Україні чи деяке пожвавлення попри війну? Які тенденції зараз вбачаєте?
– Я думаю, що зараз майже колапс. Гляньте хто в нас голова Держкіно. Кварталізація. Чи як це назвати. Єрмакізм? Це насмішка в обличчя українським кінодіячам. Ну, тим, які відрізняють Бергмана від Брессона. Для яких Кіаростамі – це не косметичний бренд. Коротко кажучи, можна багато про що говорити, але це все схоже на диверсію проти української культури. І не тільки культури. Я не хочу здатись снобом, або щось в цьому ключі. Тому і продовжувати не буду.
Пожвавлення я бачу лише в серіальному виробництві. Але там беруть кількістю. Про якість, на жаль, такого не скажеш. Я вбачаю тенденції глибокої кризи, попри неймовірний розсип дуже крутих і цікавих молодих режисерів і режисерок в Україні. І тільки цей факт не дозволяє мені остаточно зневіритись у майбутньому українського кіно. Всупереч всьому жаху, я все ж продовжую вірити в розвиток і в те, що в нас буде повноцінна нова хвиля українського кінематографа, та вона вже є, не вистачає лише сильного вітру.
– Чи є для вас знакові режисери, у яких хотіли б знятися?
– Так. Філіп Сотніченко (сміється). Йоргос Лантімос, Аліче Рорвахер, Нурі Більге Джейлан, Міхаель Ханеке, Лінн Ремсі, Девід Лінч, Крістіан Мунджіу, Акі Каурісмякі, Клер Дені, Гаспар Ное, Андреа Арнольд, Алі Абассі, Роберт Еггерс.
– Що ви порекомендуєте подивитися читачам з українських фільмів? Назвіть свій топ-10 фільмів, і чому саме вони?
– Якщо брати з 2014 року, бо почали знімати більш-менш активно з 2014, хоча і у 2013 був досить цікавий, то фільм «Брати» Вікторії Трофименко. Також «Плем’я» Мирослава Слабошпицького, «Атлантида» Валентина Васяновича, «Вулкан» Романа Бондарчука, «Герой мого часу» Тоні Ноябрьвої, «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча, «Погані дороги» Наталки Ворожбит, «Додому» Нарімана Алієва, «Клондайк» Марини Ер Горбач, «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука, «Я і Фелікс» Ірини Цілик.
Це, скажімо так, мій лонглист, звісно ще можна глянути кіно, де я трохи знімався, вони в мене поза списків («Із зав’язаними очима» Тараса Дроня, «Бачення метелика» Максима Наконечного) і окремо обов’язково гляньте всі короткі метри Філіпа Сотніченка, особливо «Цвях» та «Технічна перерва». Серед документальних – це «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова, «Цей дощ ніколи не скінчиться» та «Явних проявів немає» Аліни Горлової, «Дельта» Олександра Течинського, «Крихка пам’ять» Ігора Іванька, «Земля блакитна ніби апельсин» Ірини Цілик.
Якщо брати історію всього українського кіно, то звісно «Білий птах з чорною ознакою» та «Вечір на Івана Купала» Юрія Іллєнка, «Тіні забутих предків» та «Колір граната» Сергія Параджанова, «Людина з кіноапаратом» Дзиґи Вертова, «Криниця для спраглих» Івана Драча, «Камінний хрест» Леоніда Осики, «Астенічний синдром» Кіри Муратової, «Вавілон XX» Івана Миколайчука, «Пропала грамота» Бориса Івченка, «Совість» Володимира Денисенка. Фільми Олександра Довженка.
Більше про фільм «Ля Палісіада»: