fbpx

Нове українське кіно

Незалежний проект про сучасне українське кіно

Сергій Степанський

Сергій Степанський, звукорежисер: Кожен кінопроект, над яким працюю – це як моя дитина

107

Звукорежисер фільмів «Памфір» , «Як там Катя?», «Атлантида», «Мої думки тихі», «Додому» та багатьох інших Сергій Степанський про роботу над іменитим кіно, вибір проектів та професію звукорежисера.

Сергій Степанський працював чи не з усіма найтитулованішими фільмами останніх років – від «Племені» до «Моїх думок тихих». На цьогорічну кінопремію «Кіноколо» номінувалось одразу чотири повнометражні картини від Степанського-звукорежисера, і один з них – «Памфір» – став тріумфатором за оцінками кінокритиків. Цього року Сергій Степанський звернувся ще й до викладацької діяльності: прямо зараз він набирає річний курс звукорежисури в Ukrainian Film School. Спеціально для порталу “Нове українське кіно” Ярослава Наумова розпитала звукорежисера Сергія Степанського про його успіх «Памфіра», роботу звукорежисера, викладацьку діяльність і перспективи українського кіно.

– Почнемо із загального питання – що для вас кіно?

– Кіно – це мій спосіб життя. В мене немає хобі, бо не вистачає на нього часу. Якщо з’являється час – я краще витрачу його на перегляд якогось фільму. А кожен кінопроект, над яким працюю – це як моя дитина.

Закінчивши роботу, переживаю, як складеться її подальше життя, чи буде вдала фестивальна історія, яким буде прокат, як сприймуть люди… І дуже тішуся, коли у такої “кінодитини” все складається найкращим чином. От «Памфір» виграв 5 статуеток від кінокритиків на премії «Кіноколо», я дуже задоволений. Хоча там були представлені й інші фільми, над якими я працював – «Відблиск», «Як там Катя?», «Я і Фелікс» – і я радів би за їх нагороди так само. В будь-якому разі, я пишаюсь, що фільми, над якими працює моя команда, знаходять найбільший розголос в українській кінематографії. Що це гідні «діти», за долю яких не соромно.

– За якими ознаками ви визначаєте, що з проектом варто працювати, що він буде успішним, резонансним?

– Щоб розпочати працювати, мені важлива драматургічна основа та особистість режисера. Решта чинників – вторинна.

Режисери, з якими я співпрацюю – Валентин Васянович, Роман Бондарчук, Наріман Алієв, Дмитро Сухолиткий-Собчук та інші – це авторський погляд, я майже не працюю в жанровому кіно. Хоча жанрового кіно в класичному розумінні в Україні майже немає: для того, щоб воно склалося, треба випускати багато фільмів, а не так, як зараз.

Я знаю, як знімає Васянович – і піду працювати на будь-який його фільм. Якщо не знаю режисера – уважно читаю сценарій. І так, я нерідко відмовляюсь від пропозицій, якщо драматургічна складова мене не влаштовує.

– Як і чому ви стали звукорежисером?

– Мені здавалось, що звукорежисура – дуже близька до музики, а оскільки в школі я грав у музичних групах і писав фонограми для КВК, то подумав, що це мені принесе задоволення і реалізацію. І вступив до театрального інституту, хоча батьки мене звукорежисером явно не бачили: вони максимально далекі від кіно, займаються атомною енергетикою. Якщо чесно, мої уявлення про звукорежисера на момент вступу відрізнялись від реалій, але, зрештою, жодного разу я не пошкодував про свій вибір.

Перше і чи не найголовніше – я потрапив у творче оточення. Моя група – це Макс Демиденко, який зараз в Лондоні, Шура Шатківський, який працював звукорежисером на багатьох українських фільмах, нині покійний Боря Петер, Микита Моісеєв та Антон Байбаков, які стали відомими українськими композиторами. Ще був паралельний сценарний, режисерський, операторський курс… Це було дуже надихаюче середовище і ми досі спілкуємось.

Памфір

На четвертому курсі я потрапив на знімальний майданчик в якості бум-оператора – з мінісеріалу «Украдене щастя», який знімався ще на 16-міліметрову плівку, почалася моя офіційна кар’єра в кінематографі. Точка входу в професію була дуже швидка: в 90-ті та на початку нульових дуже багато людей вимилось з професії, і коли пішов запит на телеконтент, не вистачало кадрів. Після декількох асистентських робіт мені запропонували роботу звукорежисера на майданчику, і я кілька років пропрацював із серіалами та теле-муві.

Кіно тоді як такого не було: один-два фільми на рік. Як тільки український кінематограф став відроджуватись, я зосередився саме на кінопроектах. Сьогодні ігровий кінематограф майже повністю зупинився та у багатьох кінематографістів – вимушена пауза. Все, що ми бачимо зараз на фестивалях і в прокаті – знято рік-два тому. Щось із профінансованого раніше ми ще доробляємо.

– І саме в цей час ви звернулись до викладацької діяльності.

– Це не перша моя спроба співпраці з UFS, але коли йшов фільм за фільмом, було важко поєднати графіки. І ось тепер час з’явився.

Формат річного курсу для мене вперше, але я маю досвід проведення майстер-класів, час від часу працював зі стажерами та готовий ділитися своїм досвідом. Багато про що мені в інституті не розповідали і я мусив опановувати на практиці. Наприклад, роботі з технікою я вчився безпосередньо на майданчику, тож хочу, щоб мої студенти опанували базові технічні знання на рівні автоматизму. Звукорежисер має розуміти, що кіно – це командна робота, вміти комунікувати з різними департаментами, усвідомлюючи при цьому, де межа компромісу в роботі. В мене є власна програма і уявлення, як має проходити навчання: основна увага буде зосереджена саме на роботі на майданчику, але розуміння, що відбуватиметься на постпродакшені випускники теж матимуть.

Ще – в моїх планах структурувати набутий практичний досвід і презентувати його в теоретичному форматі. Мова йде не про підручник чи навчальний посібник, а скоріше про записки звукорежисера, де структурований саме мій досвід. Я не претендую, на істину і готовий до дискусій.

Степанський

– Що потрібно людині, щоб бути звукорежисером?

– Бажано, щоб звукорежисер мав музичний слух. Хай не абсолютний, але хоча б стандартний музичний слух. Цього буде достатньо, щоб записати на майданчику звук у нормальній якості. Ну а далі вже залежить від амбіцій людини, його ставлення до кіно, бажання самовдосконалюватись та розширювати горизонти.

Якщо людина хоче бути звукорежисером всієї картини, то це не лише технічні, але і творчі рішення. Треба взаємодіяти з режисером, розуміти його задум, якщо потрібно, вносити свої зауваження ще на етапі сценарію, розуміючи, що хочеш отримати на постпродакшені. Від звукорежисера залежить, як звучатиме фільм. Він має відчути, де є проблема у ритмі, де її можна вирішити за допомогою монтажу, де щось просідає драматургічно, де проситься музика. Це не про техніку, а про творче бачення. І тут вже треба багато читати, багато дивитися, не обмежуючись лише вузькими рамками власної професії.

– Тобто, «надивленість» для звукорежисера теж важлива?

– Безумовно. Дивлячись кіно, більше знайомишся із засобами виразності. В інституті ми дивилися здебільшого європейську, радянську класику, а не голлівудський кінематограф, тож, коли у мене траплялись паузи в роботі, я передивлявся номінантів Оскару за звук. Потім – тих, чий монтаж мені сподобався. Наприклад, мене вразило, що в такому класному фільмі як «Краса по-американськи» поганий звук. А буває навпаки: невідома картина, а філігранний монтаж захоплює.

Як глядач, дуже люблю Дені Вільнева і братів Коенів. «Одного разу в Голлівуді» декілька разів передивлявся. «Джокер» – супер кіно… З фільмів іншої епохи можу назвати «Доживемо до понеділка» режисера Ростоцького.

А от від російських фільмів мене відвернуло ще 2014 року, хоча на початку нульових був запит на Звягінцева чи Хлебнікова. До речі, останніми роками на фестивалях я міг порівняти наше і російське кіно: це прірва в наративах, навіть у чуттєвих. Мені здавалось, що я не розумію, про що вони говорять і якою мовою. Тож, ми розійшлися і слава богу.

                                                                       Інтерв’юер – Ярослава Наумова

Читайте також

Мирослав Латик, режисер «Максим Оса: золото Песиголовця»: Я робив кіно для людей, які виросли на “Грі престолів”