fbpx

Нове українське кіно

Незалежний проект про сучасне українське кіно

Триматися коріння. Рецензія на фільм “Додому” Нарімана Алієва

48

У прокат вийшов фільм “Додому” — повнометражний дебют українця кримськотатарського походження Нарімана Алієва.

Знявши в минулому трилогію короткометражок “Кримські історії”, режисер і тут продовжив досліджувати теми сім’ї та пошуку свого місця в країні, що проходить через жорсткі соціокультурні зрушення.

А ще перед нами приклад української картини, яку не соромно і, більше того, необхідно показувати за кордоном.

1. Сюжет

Наш час. Київ. Чоловік і юнак приходять в морг забирати тіло свого старшого сина і, відповідно, брата. Атмосфера трагічна і в той же час стримана. В процесі того, як обидвоє вантажать тіло в багажник старенького джипа ми розуміємо, що ховати загиблого будуть не в столиці.

Батько з сином говорять кримськотатарською: стає ясно, що везти вантаж 200 будуть на історичну батьківщину. Грубо розпрощавшись з дівчиною загиблого, хлопці вирушають в дорогу, і попереду їх чекає дорога повна прихованої агресії, спроб примирення, кримінальних історій.

Закінчиться ж це паломництво найнесподіванішим чином.

2. Сценарій і драматургія

Сюжетна конструкція фільму “Додому” досить проста. По суті, перед нами класичний приклад road-movie – гарної форми, в яку можна обернути хоч комедію, хоч трагедію. В даному випадку це, безумовно, трагедія, але трагедія на низькій передачі: без надриву, з повільно полум’яніючим серцем всередині.

В основі будь-якого road-movie лежить рух. Суттю будь-якого руху є пошук. І обидва, що батько, що син нехай і стартували тут з різними вхідними: перший хоче повернути мертву дитину і разом з ним – живу додому, подалі від мінливих небезпек життя на материку, другий – продовжити освоювати Київ і шукати себе, але заточені в кузові автомобіля вони позбавляються альтернатив: хлопцям доводиться комунікувати.

І ось з цієї комунікації, з тертя народжуються іскри, які б’ють то в одну тему (АТО), то в іншу (сприйняття кримських татар українцями), то в третю (сприйняття українців кримськими татарами), то в четверту (відносини між різними поколіннями однієї родини).

Алієв уникає наочних зупинок на кожній темі. Будучи гарним оповідачем, він просто веде розповідь. Смислові вузли виникають в голові тих, хто дивиться, самі по собі.

Рух батька і сина дорогою потихеньку стає рухом один до одного. Закінчуються словесні конфлікти, починаються пригоди, які, як відомо, зближують. Значення слова “сім’я” змінюється з набридливого обов’язку на життєву необхідність.

І чим ближче їхня подорож підходить до трьох крапок, що зникають за обрієм, тим сильніше проступає головний смисловий вузол цього маршруту: рух вперед лише тоді стає осмисленим і справжнім, коли набуває додаткових вимірів у вигляді обов’язку та належності. До сім’ї, до народу, до коріння.

3. Актори і картинка

Обидва актори зіграли свої ролі бездоганно. За сина відповідав Ремзі Білялов (двоюрідний брат Нарімана Алієва). Його Алім – це підліток, який уперто відстоює свої нібито сучасні й нібито адекватні переконання. Поступово ракурс його погляду на батька змінюється. Алім немов пробиває шкаралупу, що оточує його, і підходить до фіналу зовсім іншою, дорослою людиною.

Мустафа на початку шляху точно такий же закритий і нечутливий в своєму консерватизмі. І точно так само під впливом обставин він відкривається назустріч синові. Ахтем Сеітаблаєв-актор, який його зіграв, видає набагато більш талановиті та впевнені результати, ніж Ахтем Сеітаблаєв-режисер.

Знятий оператором Антоном Фурсою, фільм “Додому” задовольняє не тільки інтелектуальний голод, а й естетичний. Його колірна палітра, ракурси, рухи камери стримані, як і його герої, і непередбачувані як їхні пригоди.

Додому – вердикт НВ

8/10

Road-movie нехай і проста форма, але в руках умілого режисера і сценариста (їх тут двоє: сам Алієв і Марися Нікітюк) вона стає скальпелем, яким препарують суспільство, національність, час, сім’ю. Фільм “Додому” саме такий випадок.

Шлях його героїв стає тим зліпком часу, документом епохи, яких так не вистачає популярному українському кінематографу, що живе у світі фальшивих мрій.

Залишити відповідь