Ахтем Сеітаблаєв: Зняти “Кіборгів” для мене було справою честі

Режисер фільмів  “Хайтарма”, “Кіборги” та “Захар Беркут” Ахтем Сеітаблаєв про Держкіно, колег, які продовжують зніматися в російському кіно, Володимира Зеленського і про власну улюблену стрічку.

Український актор та режисер кримськотатарського походження Ахтем Сеітаблаєв прийняв участь у програмі “Досьє” із Сергієм Руденком на каналі Espreso. Проект “Нове українське кіно” публікує найцікавіше з нього.

Про дитинство і Крим

– Ви народилися в Узбекистані, в родині депортованих Сталіним кримських татар. Ви можете згадати свої емоції, коли ви повернулися до Криму, вже достатньо свідомим громадянином?

– Так, мені вже було 16 років. Розчарування.

– Чому?

Тому що все своє життя я чув про Крим. Про нього в родині розповідали, як про якусь землю обітовану. Де скрізь пальми, гори, море. Де люди в білому одязі, скрізь красиво. І коли я 11 липня 1989 року вийшов з маленького аеропорту міста Сімферополь… Гір немає. Пальм немає. Моря немає. Людей у білому одязі немає. Усі мої друзі залишились у Середній Азії. І три дні у мене було таке розчарування… Було таке відчуття, що мене ніби обманули. Потім двоюрідний брат повіз мене до Бахчисараю, щоб показати будинок, який батько збирався купити для нашої родини. І коли ми вже під’їжджали до Бахчисараю, я зрозумів чому саме і чому саме так розповідали мої батьки про Крим. Я побачив який він.

– Як вас зустрів Крим?

– Було дуже спекотне літо, і я запам’ятав запах лаванди біля Бахчисараю. З того часу для мене запах лаванди – це аромат моєї Батьківщини.

– Що ви знаєте про свій рід? 

– Вони приїхали до Туреччини, потім частина повернулася, частина залишилася. Я добре знаю історію роду до прадіда, який потім повернувся з Туреччини до Криму. Вони були родовитими землевласниками. Я пам’ятаю, що моя бабця, татова мама, постійно згадувала про великі наділи землі, які знаходились у родовому селищі Мамашай. Зараз це Орловка, біля Севастополя. А частина роду і досі в Туреччині.

– Вони вас підтримують?

– Взагалі, в Туреччині живуть разів у десять більше кримських татар, ніж зараз в Україні і взагалі на теренах колишнього СРСР. Це десь від трьох до п’яти мільйонів кримських татар зараз мешкають у Туреччині.

– До 2004 року ви жили в Сімферополі і працювали в Державному кримськотатарському академічному музично-драматичному театрі. Як і чому ви вирішили переїхати до Києва?

– Мій дядя був відомим кримськотатарським композитором і одним із засновників єдиного в часи депортації осередку кримськотатарської культури – ансамблю “Хайтарма”. Я на той час вже закінчив акторський курс у Сімферополі, працював у театрі, все складалося непогано. Але одного дня, прямо посеред репетиції, прийшов дядя, дав мені квиток на потяг і сказав: “Завтра ти їдеш до Києва на співбесіду, щоб вступити на режисерський факультет”. Я не розумів, навіщо це мені, бо у мене в Сімферополі все добре складалося, але сперечатися з ним я не став. Поїхав, вступив і десь через рік мені стала дуже подобатися ця професія.

Про Володимира Зеленського і російське кіно

– Хочу вас запитати про серіал “Свати”. У 2012 році ви знімались у 6-му сезоні, грали власника “Буковеля”. А ви особисто знайомі з Володимиром Зеленським?

– Так.

– І як він вам як людина?

Знімальний період був наприкінці 2012 року, одразу після того, як я вийшов з лікарні, після зйомок стрічки “Хайтарма”, десь у грудні. Але познайомився я з Володимиром Зеленським трохи раніше, коли знімав стрічку “Чемпіон з підворіття”. Ми зустрічались десь два чи три рази. У мене є своя історія, після якої я певний час був і вдячний Володимиру Зеленському, і з повагою ставився до нього. Це була історія, пов’язана зі стрічкою “Чемпіон з підворіття”. Наприкінці фільму, як це було і з прототипами цієї історії, мав звучати гімн України. При остаточному монтажі людина, яка давала гроші на цю стрічку, висловила побоювання, що це може зашкодити просуванню фільму, зокрема його продажу в прокат у Росії. Ми серйозно посперечалися і врешті я сказав, що він має право поставити будь-який гімн, але в цьому разі мого імені в титрах не буде, бо на це маю право я. Тоді Володимир Зеленський взяв на себе відповідальність і сказав, що буде український гімн. З ним не стали сперечатися. Я подякував йому. Це було для мене певним маркером того, який він. Допоки не прийшли часи, і з особистим болем я був вражений тому, як іноді відбувається в житті. Що ти однієї думки про людину, а потім навіть повірити не можеш, що таке можливо. Я не розумію…

– Це зараз ви говорите вже про політичну кар’єру Зеленського?

– Перш за все про те, що я не розумію, як можна бути громадянином країни і при цьому знімати у своїх стрічках людину, яка відверто підтримує окупацію твоєї країни, через суд домагатися поновлення цього серіалу. Тим більше, якщо ти президент. Це у мене ніяк не монтується ані в голові, ані в серці. І те, що я бачу зараз, те, що відбувається, це моя особиста думка, я часом просто приходжу часом у лють, часом у жах. Мені часом нічого сказати, окрім нецензурної лексики у мене нічого не народжується всередині.

– А якщо б у вас була така можливість – сказати щось Володимиру Зеленському при особистій зустрічі, не прилюдно… Що б ви йому сказали?

– Я б нагадав йому цей випадок з гімном, завдяки якому я був певен, що ця людина знає де небо і де земля, і чітко знає хто вона. І я б запропонував йому поїхати разом зі мною до Криму і подивитися в очі хоча б цим майже трьомстам дітям, батьки яких сидять зараз у російських СІЗО та тюрмах саме за те, що у лютому 2014 року вони вийшли з українськими та кримськотатарськими прапорами, протестуючи проти окупації Криму. Ці діти там зараз без батьків, а ми тут за рішенням суду демонструємо серіал, тобто підтримуємо заяви актора Добронравова, який не соромлячись, вголос, користуючись ЗМІ підтримує окупацію Криму. Я не можу цього у себе поєднати ніяк. Як це взагалі можливо.

– А як ви ставитеся до колег, які продовжують зніматися в російському кіно? Чи існують у вас табу при спілкуванні з такими людьми?

– Так, я намагаюся не спілкуватися. Це частина і болю мого, тому що є кілька колег, до яких я не можу ставитися з ненавистю. Можливо, вони і самі не знали… У мене самого був випадок, вже під час війни, коли мене запевнили, що це українське виробництво і жодним чином там не будуть присутні ані російські гроші, ані телеканалів та замовлень. Потім я побачив, що це не так, але я вже відзнявся. І це було для мене дуже неприємно, тому що я наполягав, щоб мені чесно сказали. Я не приймаю цього. І дякувати Всевишньому, серед моїх друзів абсолютна більшість таких, хто так само вважають, що це неприпустимо.

Про Держкіно і власні фільми

– Зі зміною влади в Україні 2019 року ситуація з кіно стала гірше чи краще? Тому що ми спостерігали , як довго обирали після відходу Пилипа Іллєнка нового голову Держкіно, які проблеми були з конкурсом.

– Це ганьба і стидоба. Те, як відбувався цей конкурс. Це ніякого відношення до відкритого конкурсу не має. Починаючи з того, хто був членами конкурсної комісії. Як можна уявити собі, що люди, які жодного стосунку не мають до кіно взагалі, ставлять бал 0,5, а хтось з них поставив 0, людині, яка 10 років є генеральним директором наймасштабнішого кінофестивалю у Східній Європі, за пунктом “лідерські якості та вміння працювати з великим колективом”? У мене було таке враження, що ці люди просто несповна розуму. Це по-перше. По-друге. Ніякої ситуації з українським кіно зараз немає. Тому що незрозуміло, що буде. Голову Держкіно не обрано. Аналізуючи, які відбуваються розмови, що відбувається навколо, усі ці суди… Я пов’язую усі ці речі: і суди над бойовими генералами, трьома Героями України, яких не відпускають під їхнє слово честі, і те, що попри обіцянки жодного олігарха не посадили… На цьому тлі маю великі опасіння щодо того, що буде з українським кіно.

– За 2014-2019 роки ви зняли фільми “Хайтарма”, “Чужа молитва”, “Кіборги”, “Захар Беркут”, “Номери” і “Доброволець”. Який з цих фільмів вам самому найбільше подобається як глядачу?

– Важко сказати. Тому що дуже рідко ти дивишся на те, що сам зробив як режисер, як глядач. Іноді ловиш себе на думці, що сьогодні актори грали краще. Можливо, для мене “Хайтарма” – особлива стрічка. Тому що в ній багато чого сплелося, тому, що це, власне, перша стрічка в історії мого народу і мені пощастило її зняти. А так я завжди кажу, що найдорожча – та стрічка, яка зараз знімається, або яку ти збираєшся знімати.

– Але знаковий і для вас, і для країни фільм – “Кіборги”, знятий за історією оборони Донецького аеропорту. Багато критиків говорили, що про війну треба писати і знімати трохи пізніше. Як ви наважилися знімати фільм про людей, які ходять поруч з нами?

– Я дуже боявся. І коли продюсер Іванна Дядюра запропонувала після ефіру з циклу “Хоробрі серця”, який відбувся 15 жовтня 2014 року і так і називався – “Кіборги”, знімати фільм про оборону ДАП, я сказав: “Та ні. Я боюся, я не знаю як знімати про війну, яка триває”. А приблизно через тиждень я зрозумів, що дуже хочу цього. Я хочу, тому що коли ти дивишся їм в очі, чуєш їхні розповіді, відчуваєш, що саме зараз, на твоїх очах будується новітня історія України, і її будують ці люди, яких, можливо, потім назвуть новими людьми нової країни, коли відбувається будування нової української політичної нації, як би це пафосно не звучало. І нам дуже хотілося про це розповісти, попри те, що ми дуже боялися, дуже хвилювалися, в першу чергу зате, як сприймуть фільм люди, на історіях яких був побудований сценарій. Але взялися. Знімальний період тривав з 9 лютого до початку квітня, а вийшов фільм 7 грудня 2017 року. Так було страшно, але це було справою честі. І я вдячний в першу чергу тим, завдяки кому ми мали можливість зняти цю стрічку. Майже кожного знімального дня наші консультанти – справжні воїні – були на майданчику.

Джерело: Espreso.tv

Читайте також

Те, що залишилося за кадром: команда фільму “Захар Беркут” розповіла про знімальний процес