fbpx

Нове українське кіно

Незалежний проект про сучасне українське кіно

Олексій Тараненко

Олексій Тараненко, режисер «Я працюю на цвинтарі»: Ми зберегли настрій книги Павла Белянського, але фільм вийшов скоріше за мотивами

140

Режисер фільму «Я працюю на цвинтарі» Олексій Тараненко про свій повнометражний художній дебют, екранізацію однойменного бестселеру українського письменника Павла Белянського, його актуальність у нинішніх реаліях та чому варто подивитися українське драмеді на великих екранах.

Фільм Олексія Тараненка «Я працюю на цвинтарі», який нещодавно стартував в національному прокаті, а 27 жовтня під назвою «Já, Hrobař» вийде також у Чехії, створювався у копродукції України та Польщі. Стрічка стала режисерським дебютом Олексія, а її сценарій базується на однойменному бестселері українського письменника Павла «Паштета» Белянського. Драмеді з елементами чорного гумору представляв Україну на 37-ому Варшавському кінофестивалі, а також здобув перемогу в номінації найкращий повнометражний фільм на Munich Film Award 2021 у Німеччині. З нагоди прем”єри портал «Нове українське кіно» розпитав режисера та співсценариста стрічки Олексія Тараненка про історію створення проєкту, розбіжності між фільмом та книгою, подальші творчі плани та про те, яке кіно потрібне Україні в умовах війни.

Це третій фільм українського виробництва, який з’явився на великих екранах після початку повномасштабного вторгнення. Чому саме в цей час?

– Хотілося б відповісти красиво, але це питання до прокатника швидше. Можу сказати лише, що фільм не втратив своєї актуальності і під час війни. Швидше навіть навпаки – фільм про життя та про надію у тому числі.

– Стрічка «Я працюю на цвинтарі» – це ваш перший повнометражний фільм, в якому ви виступили також співсценаристом. Як прийшло рішення, що час знімати повний метр? 

– Збіг обставин. Продюсер Андрій Корнієнко, як я розумію, хотів екранізувати книгу Павла Белянського та шукав режисера з якимось своїм баченням. Ми були трішки знайомі кілька років, він бачив якісь мої роботи – кліпи та документальні фільми – бачив у соцмережах, що я постійно пишу щось про кіно і, вочевидь, це відіграло свою роль.

Я працюю на цвинтарі

Режисер Олексій Тараненко та оператор В’ячеслав Раковський

З чого почалася історія створення проєкту «Я працюю на цвинтарі»?

– Андрій зателефонував та запропонував прочитати книгу Павла Бєлянського. Оскільки книга – це збірка оповідань, ми замислилися над тим, якою наскрізною історією їх об’єднати. Так я вигадав Сашу з усіма його проблемами, швиденько написав синопсис і відправив назад Андрію. Синопсис сподобався і продюсерові, і авторові книги. Так ми почали працювати над сценарієм, де всі історії, написані Павлом, нанизувалися на історію Саші.

Я працюю на цвинтарі

Режисер Олексій Тараненко та виконавець головної ролі Віталій Салій

– Наскільки великі розбіжності між кіно і книгою?  

– Напевно, в результаті розбіжностей навіть більше, ніж нам хотілося б, що, мені здається, засмучує Пашу. Вийшов фільм за мотивами швидше, хоча я як режисер постарався максимально зберегти той настрій та ті меседжі, які автор у неї вклав.

– Як підбирали акторів на головні ролі і чи з’являться у стрічці цікаві камео?

– Був досить довгий та непростий кастинг. Когось знайшли швидко, когось довго шукали, хтось був несподіваним відкриттям. Віталій Салій теж не був спочатку очевидним претендентом, але він записав монолог Сашка на кухні на телефон і це було настільки сильно, що відразу стало зрозуміло, що це роль його. Камео в нас одне і воно у Павла Белянського. Я одразу був певен, що він повинен бути у цьому фільмі, у якійсь невеликій ролі. Це з одного боку такий привіт читачам та фанатам книги, а з іншого – наша данина поваги автору. Паша з’явився і в тизері-трейлері, який ми знімали для конкурсу УКФ, і у фільмі. Він чудово впорався і з ним знята, напевно, одна з найсмішніших сцен цього фільму.

Я працюю на цвинтарі

Автор книги Павло Белянський на знімальному майданчику (праворуч)

– Фільм був у виробництві протягом 5 років. Чому українському кіно потрібно стільки часу, щоб вийти на екрани?

– Рік чи півтора ми писали сценарій, починаючи з жовтня-листопада 2017-го. Потім готувалися до зйомок. Два місяці восени 2019-го знімали. Взимку 2020-го розпочався монтажний період. Потім стався коронавірус і ми більш ніж на рік зависли на паузі. Потім раптово розпочалася фестивальна історія, яка тривала понад півроку. А потім, коли ми дізналися дату прем’єри, почалася війна. Загалом абсолютно нормальний час для виробництва фільму – кіно це майже завжди гра в довгу. Могло бути швидше, звичайно, якби не пандемія. У той же час вся ця коронавірусна пауза дозволила спокійно закінчити монтаж, дещо переосмислити і зробити фільм таким, яким його побачив глядач.

Я працюю на цвинтарі

– Стрічка представляла Україну на 37-ому Варшавському кінофестивалі. Як її сприйняв закордонний глядач? Чи був відгук, який особливо запамятався?

– Сприйняли тепло, але якихось питань чи відгуків, що запам’яталися, не було. Хіба було кілька запитань про якісь наші локальні речі – про корупцію, наприклад.

– В Україні стрічку перші глядачі побачити ще у 2021 році в рамках міжнародного конкурсу 50-го КМКФ “Молодість”. Наскільки фільм, створений до повномасштабного вторгнення, є актуальним у нинішніх реаліях?

– З початку повномасштабного російського вторгнення в Україну мені здавалося, що війна обнулила все минуле життя і фільм у тому числі. Який взагалі фільм? Війна, люди гинуть. Але перший же показ у червні на кінофестивалі у Чернівцях показав протилежне. Глядачі, як мені здалося, фільм прийняли дуже тепло. Тому що смерть стала ще ближчою до кожного.

Чи варто глядачам подивитися фільм «Я працюю на цвинтарі» саме на великих екранах? Якщо так, то чому?

– Ми ретельно працювали над візуальним рядом фільму. Якісь речі були вигадані ще на етапі роботи над сценарієм із Павлом Белянським. Якісь речі згодом уже з оператором В’ячеславом Раковським. Ми продумували кожну сцену, монтажні переходи, рими, якісь відсилання та фішки, намагалися розповісти історію всіх героїв насамперед візуально. Були раптові цікаві відкриття, коли ми вирішили використати «погляд Бога» – кадри зняті стрімко зверху вниз – виявилося, що старі квартали Києва дуже схожі на окремі ділянки та могили на цвинтарі. Ну і головне, що в контексті фільму це не просто цікавий прийом, він працює на сценарій, історію в цілому. Ми також намагалися зняти сучасний не туристичний осінній Київ – такий, як він є. Стародавній, але енергійний і завжди молодий, еклектичний, сумбурний і прекрасний. Мені здається, у нас вийшло. Тож, сподіваюся, це все буде цікаво розглядати на великому екрані.

– Ви зараз працюєте над другим повнометражним фільмом «У темряві». Його також продюсує Андрій Корнієнко і задіяна частина творчої групи «Я працюю на цвинтарі». Про що буде цей фільм?

– Це трилер про випадкове вбивство, що призводить до несподіваних наслідків. Дуже герметична маленька історія, що досліджує стосунки в сім’ї та те, як травми минулого впливають на нас теперешніх, на наше життя. Трохи дивна історія, як на мене, у хорошому розумінні цього слова. Проте всі гроші, виділені Держкіно на виробництво фільмів у 2022-му році, як ви знаєте, переведені ЗСУ. Тож чекаємо на нашу перемогу, а там подивимося.

– Разом із творчою групою фільму ви створили кліп на вірш Євгена Спіріна про поранений Київ, який зачитав актор Віталій Салій. Як виникла така ідея?

– Мені просто сподобався вірш Євгена. Він дуже точно описував настрій і стан у той момент у військовому Києві. Ну і, напевно, це було таке щире освідчення місту, яке для мене стало рідним за останні п’ять років. Мені здалося, що це треба зробити прямо зараз – такий миттєвий ситуативний порив. Я кинув текст Віталію, той тієї ж ночі записав кілька дублів прямо на телефон, періодично, здається, вибігаючи на вулицю, щоб не будити родину. Про production value та професійні студії звукозапису тоді ніхто навіть не думав звичайно. Я з трьох дублів склав той варіант, який мене влаштовував і став думати як замаскувати погану якість запису. Так вся історія стала телефонним дзвінком Києва своїй мешканці, яка зараз десь далеко. Потім підібрав музику, додав ефекти, все зайняло шість годин. І потім 3 тижні здається я шукав відеоряд, який би якось цю історію добре візуалізував. На допомогу прийшов фотограф Роман Пашковський, який працював над постером до «ЯПНЦ», і на той момент багато їздив Києвом знімав прильоти, людей – якось документував усе, що відбувалося, при цьому теж знімав це просто на свій айфон.

– Яке кіно потрібне Україні в нових реаліях?

– Найрізноманітніше. Зрозуміло, що зараз буде запит на військові фільми – це показує успіх у прокаті фільму «Снайпер Білий ворон», який прямо зараз триває у кінотеатрах. Але як показує розвиток нашого кіно – фільми потрібні різні.

– Маєте подальші творчі плани?

– Улюблене питання будь-якого режисера. Так, є кілька історій, над якими працюю прямо зараз. Одна з них у тому числі про війну, але без війни у кадрі практично. Про те, як війна входить у життя однієї сім’ї, що перебуває на межі розвалу. Це роад муві та драма про крах патріархальності, стосунків та сім’ї як такої.

– Що дивилися останнього з українського кіно? Назвіть свої улюблені українські фільми часів Незалежності?

– У червні на кінофестивалі у Чернівцях бачив чудовий трилер Соломії Томащук «Між нами». Більше поки що нічого – до початку літа в принципі нічого не дивився зі зрозумілих причин. Найулюбленіші українські фільми чи фільми, що запам’яталися, залишили якийсь слід у мені, це «Вулкан» Романа Бондарчука, «Мої думки тихі» Антоніо Лукича, «Королі репа» Мирослава Латика, «Відблиск» Валентина Васяновича. А попереду ще дуже багато нових та цікавих проектів, на які чекаю – там список втричі довший. Сподіваюся, не дивлячись ні на що, всі вони скоро будуть незабаром закінчені і їх побачить і наш глядач, і весь світ.

Більше про фільм:

«Я працюю на цвинтарі» backstage: як знімали драмеді з елементами чорного гумору