Вони грабували за батьківщину: Рецензія на український фільм “ЕКС”
603Картина-довгобуд про боротьбу галицької молоді за незалежність України у 1930-х знову наступила на ті ж граблі, що і більшість попередників. Зате красиво.
23 січня в український прокат вийшов історичний екшен “ЕКС” режисера Сергія Лисенка. Журналістка Юлія Потерянко вже переглянула фільм і зважила на сайті 112.ua усі його плюси і мінуси. Публікуємо рецензію в повному обсязі.
Щедра підтримка вітчизняного кіно, в першу чергу патріотичної спрямованості, здорово оживила місцевий ринок. Фільми, які повинні би пробуджувати в українцях національні почуття, виходять із завидною регулярністю. А в середовищі фільммейкерів ходить лайфхак: якщо обгрунтувати свій проект як державницький, шанси отримати підтримку від Держкіно істотно зростуть. Мабуть, наше профільне агентство вирішило спиратися на американський досвід, де майже вся індустрія, принаймні в її мейнстрімовий частині, працює на престиж країни. Про військові, історичні та військово-історичні фільми і говорити нічого. Американську мрію і американську ідею просувають навіть комедії та супергероїка. Одне тільки ім’я Капітан Америка чого вартує. Правда, ця традиція вироблялася десятиліттями, як і необхідні прийоми. Українські кінематографісти потрапили з корабля на бал, і чи то від розгубленості, чи то від недосвідченості часто видають надмірний пафос, сюжети, що набили ще зі шкільних років сильну оскому, і так звану шароварщину, а також демонструють нерозуміння того, як викликати у глядача національну гордість, а не обурення або незручність.
На кримінальний бойовик режисера Сергія Лисенка “Екс” покладалися певні надії щодо зламу цієї тенденції. По-перше, сценарій картини, створений письменником Ярославом Яришем, у 2015 році зайняв друге місце на Міжнародному літературному конкурсі “Коронація слова”. По-друге, він розповідає далеко не найвідомішу історію епохи визвольної боротьби 1930-х рр. на Галичині, яка в той час перебувала під владою Польської Республіки. Тоді наприкінці листопада 1932 року група членів Української військової організації (УВО, а пізніше ОУН) напала на поштове відділення в місті Грудек Ягеллонський (нині Городок Львівської області) з метою заволодіти грошима з каси. Варто відзначити, що в дійсності нападників було втричі більше, ніж у фільмі. Такі напади називали експропріаційними актами, а скорочено – ексами (жодні колишні до назви фільму стосунку, як ми розуміємо, не мають). Подальші події спровокували галицьких українців активніше боротися за незалежність. По-третє, у авторів фільму було дуже багато часу на доведення його до пуття – зйомки завершилися ще влітку 2017 року.
Втім, останнє часто є для фільмів і згубним. Занадто довго пролежавши з будь-яких причин на постпродакшені, робота немов перезріває. Приміром, її встигають перемонтувати не так, як було задумано, розгубивши при цьому все найкраще, наприклад, логіку оповіді. А з логікою у “Екса” таки серйозні проблеми. Однією з найбільш нелогічних виглядає любовна сцена, до якої ніщо не підводить і ніщо її не пояснює. Лише потім можна випадково здогадатися, що її ввели для того, щоб посилити трагедію двох персонажів. І то не факт, тому що і сама трагедія піднесена досить побіжно – трапилася і все. Щось подібне було в драмі “Іловайськ 2014. Батальйон “Донбас“, але там хоча би було зрозуміло, чому Квентіна зі Свєтою ні з того, ні з сього кинуло одне до одного в обійми. А тут раптова мелодрама в стилі останньої любовної сцени Сірого Хробака і Міссандеї у “Грі престолів”, але взагалі без передісторії і будь-яких сюжетних прив’язок. Лиш би було трішечки любові, як це час від часу трапляється в сучасному українському кіно. Приблизно так само в самому кінці з’являється селянська дочка з серпом – місцевий deus ex machina. Щоби не морочитися із мотивацією чергового сюжетного повороту, в сценарій просто ввели ефектного епізодичного персонажа, якому “пташку шкода”.
А ось над чим очевидно ретельно попрацювали автори фільму, крім візуальної складової – з цим в українського кіно, на щастя, проблем уже немає – так це з мовленням персонажів. Можливо навіть занадто ретельно. В “Ексі” герої розмовляють не вихолощеною літературною мовою та не “винаходять суржик”, а щедро сиплять на досить великій швидкості галицькими діалектними словами і польською лайкою. Непідготовленій людині може навіть здатися, що це якась іноземна мова. Якби акторам ще й фонетику поставили, характерну для Галичини, то завдання зрозуміти їх ускладнилося б до неможливості.
До речі, основні актори в картині були дебютантами. Зокрема, для Ореста Пастуха і Віталія Гордієнко, котрі зіграли Чорного і Явора – фактично, головних героїв історії, це була перша робота у великому кіно. І якщо Гордієнко в цілому справляється з роллю романтика-ідеаліста, який хоче добра, добра і ще раз добра, то другий в першому ж кадрі настільки старанно дає зрозуміти, що грає небезпечного хлопця, що робиться ніяково. Взагалі у плані акторської майстерності в “Ексі” все дуже нерівно. Ось Анатоль Фон-Філандра не дуже переконливо зображує п’яного в дим львівського батяра, а ось його ловить селянин, який розмовляє з такою театральною артикуляцією і таким поставленим голосом, що хочеться аплодувати і кричати “браво”. Ось польський поліцай сидить у хаті цього самого селянина і безглуздо кліпає очима, а ось польський же листоноша проникливо розповідає, як воював проти українців в легіоні Юзефа Пілсудського і переконливо цідить крізь зуби, що цих самих українців ненавидить настільки, що готовий носити на роботу зброю всупереч посадовим інструкціям.
Зате не викликає питань атмосфера картини в цілому. Все завдяки роботі досвідчених оператора Сергія Михальчука, що раніше знімав “Дике поле” і “Поводиря“, та художника-постановника Влада Одуденко, на чиєму рахунку робота над фентезі “Захар Беркут” і драмою “Додому”. А також участі Іллі Разумейко і Романа Григоріва з колективу Nova Opera, які тут відповідали за музику. Їм усім варто сказати спасибі за те, що досить спірну в цілому картину дивитися дуже приємно.
Якщо підбивати якісь підсумки, то “Екс”, попри недоліки, цілком собі глядацьке кіно. З, нехай не доведеним до розуму, але захоплюючим сюжетом, з не зовсім вдало прописаними і зіграними, але цікавими персонажами, з по-справжньому якісним візуальним рядом і музичним супроводом. Ось тільки фінальні репліки, які задумувалися як жирна кода патріотичної картини, виявилися сильним перебором. По можливості абстрагуйтеся від них.
Авторка: Юлія Потерянко
Читайте також