Ірма Вітовська: Народжується нова естетика українського кіно
1 376Заслужена артистка України та володарка національних премій Ірма Вітовська про свої нові фільми “Мої думки тихі” та “Віддана”, проблеми розвитку українського комерційного кіно, роль мрії, співпрацю з Дикий театром і те, яким би могло бути продовження комедійного серіалу “Леся+Рома”.
16 січня 2020 року відбулась всеукраїнська прем’єра комедії “Мої думки тихі” режисера Антоніо Лукіча. Одну з головних ролей в ньому зіграла Ірма Вітовська – Заслужена артистка України, володарка національних премій з кіномистецтва та громадська діячка. В інтерв’ю www.cinema.in.ua вона розповіла про свої нові фільми “Мої думки тихі” та “Віддана”, проблеми розвитку українського комерційного кіно, роль мрії, співпрацю з Дикий театром і те, яким би могло бути продовження комедійного серіалу “Леся+Рома”.
– Минулого тижня відбулась прем’єра комедії “Мої думки тихі” за вашої участі. Розкажіть про стрічку. Кого ви в ній граєте?
– Це історія про вельми молодого звукорежисера на ім’я Вадим, який хапається за можливість емігрувати в Канаду. Щоб отримати роботу, йому необхідно записати для комп’ютерної гри звуки українських тварин на Закарпатті, в тому числі рідкісних. Я граю маму героя, яка стає його супутницею у цьому роуд-муві. Це прекрасна хороша комедія, в якій персонаж Галі приносить у низку комічний ситуацій деякий елемент драми. Незважаючи на те, що обидва герої дуже смішні і мають свої вади і недолугості, вони не простьобані жорстко, а зроблені з любов’ю.
– Коли я вийшов з залу, мені здалося, що за лаштунками комедії фільм приховує чимало метафор. Що саме глядач має винести з перегляду “Мої думки тихі”? Які думки, сенси?
– Моя мрія, щоб кожна молода людина після перегляду стрічки подзвонила своїм батькам. І наступного разу прийшла на сеанс разом із ними. Це така хороша зшивка родинних історій між собою для тих, у кого є думки, які так і не були висловлені один до одного. Це можливість отримати поштовх до слів, які важливо сказати. З нагоди прем’єри ми навіть влаштували флешмоб “Зводи маму в кіно”, тому що комедія “Мої думки тихі” присвячується всім мамам.
– Що найбільше запам’яталося на зйомках?
– Перш за все, експедиція в Закарпаття. Це було дуже весело. Навкруги цвіла сакура. Ми знімалися на термальних водах в Косино і моєю основною задачею було, щоб мене не “викупили” відпочиваючі і сприймали як просто одну з них. Знімальна група робила все можливе, щоб я була Галя. Як тільки хтось починав придивлятись до мене “ой, щось знайоме”, мене починали гукати “Галина, Галина!” Вони одразу – “нє, не вона”. Приходилось шифруватись. Це було дуже смішно.
– В яких ще місцях проходили зйомки?
– Ужгород, Хуст, Рахів і, звісно ж, під Києвом. Ми залежали від тваринних ферм, на яких знімали.
– Більшість творців фільму – дебютанти. Як так склалося?
– Я про це вже дізналась в період виробництва. Виявилось, що дебют в оператора, у художника, ще й у продюсерів і режисера. Але я рада, що пішла у цю дорогу і фільм відбувся. Як бачите, вийшло все окей. Як нам розказав режисер і сценарист Антоніо Лукіч, ідея картини прийшла до нього після зустрічі з однокурсником, який похвалився, що став заробляти записами звуків українських тварин. По 20 доларів за запис.
– Існує думка, що через суцільну політкоректність та страх когось образити, комедія за Заході, як жанр, впала в анабіоз. В Україні – напроти, жартують без гальм так, що й глядачеві стає соромно. Що потрібно, щоб зробити хорошу комедію?
– Хороше почуття гумору, інтелектуальну готовність. Люблю чесні комедії без стереотипних ґеґів, в яких мене не готують на реакцію. Дуже люблю трагікомедії, коли присутній елемент якоїсь ностальгії, суму, сентиментів. Потім знову – починається гумор. Такі собі емоційні гойдалки. У Вуді Аллена та Ельдара Рязанова таке кіно.
– Ви також зіграли епізодичну роль у фільмі “Віддана”. Кого ви грали і чим запам’ятались зйомки?
– Ми там посаджені королеви та королі епізоду – Наталія Васько, Ада Роговцева, Юрій Андрухович. Я знімалась в побудованому містечку, де за ескіз для Будинку Ангерів був узятий старовинний особняк з вулиці Липової в Івано-Франківську. Друга локація була в Александрії. Там було купа всього смачного і після зйомок ми усе з’їли. Це дуже сподобалось (сміється). Дуже вразили костюми – усі ці капелюхи, патоки. Леся Патока підготувала для зйомок понад 3000 костюмів!
– Як би ви описали нове українське кіно? Чим воно вирізняється від того, що було раніше? Як – від закордонного?
– Сьогодні народжується нова естетика кіно. Це ментальна історія. На тих фестивалях, які я відвідую, вже помітили, що у Східній Європі народилось кіно, яке не схоже на польське, російське чи будь-яке інше. Ще до української прем’єри, стрічку “Мої думки тихі” дуже тепло прийняли країни Чехії, Польщі, Литви. Цей ментальний перехід 90-х, в який потрапило покоління моєї героїні, дуже подібне до всіх, хто живе у Східній Європі. Тож пострадянський простір дуже добре сприйме фільм. А молодь через персонаж Вадима добре вловила почуття гумору про цей період.
– Що необхідно, щоб цікавих широкій аудиторії фільмів на великому екрані ставало більше?
– Смак, якість, перш за все, і довіра громадян, які прийдуть і подивляться, підтримають це кіно. Звичайно невдачі відштовхують, але ми маємо визнати, що невдачі – теж шлях, адже кіноіндустрія розвивається. Ми на початку дороги, але ми пройшли дуже багато за ці п’ять років. Варто визнавати помилки і не прикрашати там, де дійсно не вдалося, щоб не втратити довіру глядача. Люди слухають одна одну – варто чи не варто подивитися фільм, сарафанне радіо добре працює. Тепер головне, щоб усе це не завернулося.
– Що маєте на увазі?
– Щоб розвивалась освітня програма для молоді. Щоб держава підтримувала дебюти, авторське і фестивальне кіно, адже це все лабораторія для кіноіндустрії.
– Не здається, що авторського фестивального кіно в нас значно більше, ніж художнього для широкого загалу?
– Так, але воно робить імідж держави. Воно складає ціннісно-мистецьку вартість українського кінематографа, в той же час воно створює тенденції для розвитку комерційного кіно.
– Що потрібно для того, щоб українські фільми ставали частіше прибутковими?
– Зробити якісний, цікавий фільм часто буває недостатньо. У країні замало кінозалів малого формату для довгого прокату. Великі зали швидко віддаються під наступні гучні прем’єри. Я рада, що чимало мереж вже переходить на цю практику і глядач матиме змогу встигнути переглянути цікаві йому стрічки в кіно. Але є проблема й загального розвитку інфраструктури кінотеатрів в Україні. Мені хочеться, щоб в невеликих містах відкривались хаби з залами на 30-50 місць, щоб в них можна було розміщувати контент. Мені постійно жаліються люди, що в їх маленьких містечках неможливо подивитись новий фільм. І це катастрофа, адже більшість українців проживає в невеликих містах-супутниках. Треба щоб цим хтось займався. І це може бути не обов’язково новий кінотеатр, адже можна реанімувати старе приміщення, яке можна наситити іншими креативними індустріями, які ділитимуть цей заклад: кіно, місцеві колективи, гуртки, аматорські колективи, які мали б право реалізувати свою діяльність за квитки.
– Над якими проєктами ви зараз працюєте?
– Зараз я відпочиваю. В мене буде нова робота, чекаю на старт зйомок. Це буде також повнометражний дебют. І буде дві нові театральні ролі – в “Молодому театрі” та Івано-Франківському національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка.
– Ви також нещодавно співпрацювали із “Диким театром”?
– З “Диким” ми робили виставу “Афродизіак” в цирку. Я виступала в продюсерській групі. Це був детектив-трилер часів Французької революції, який розповідав про людину, що хотіла змінити світ, а натомість занурила його у темряву. Ми наповнили його видовищними спецефектами, трюками з повітряними гімнастами, модерновим балетом, світловим шоу і чудовими акторами з усієї країни. То був складний, але неймовірний проєкт. Що стосується можливих власних ролей в антрепризному театрі в подальшому, то мені важливо, щоб матеріал і режисер співпали. Для мене важлива якість.
– У вас є роль вашої мрії? Кого б ви зіграли?
– Після ролі у фільмі “Брама”, здавалося, що вже все переграла. А потім – ні, ось роль мами Галі в “Мої думки тихі”. Тож кожна роль ще попереду. Думаю, мені б хотілося дістатись у ролі якогось дна, асоціальності, яка трансформується.
– Самі в режисерське крісло не думаєте сісти?
– Ні, не думаю. Режисер-жінка для мене – це виняток. Вони є, але я не підпадаю під цей виняток. У мене більше емоцій, ніж раціо. В творенні мені потрібно, щоб хтось міг мою ідею чи фантазію трансформувати в чітку конструкцію.
– Чи побачимо ми колись продовження серіалу “Леся+Рома”?
– Зі мною – вже ні. Два роки тому була до мене така пропозиція, але я сказала, що можу наважитися на продовження, тільки якщо показати конфлікт поколінь. Якщо Леся і Рома матимуть конфлікт зі своїми дітьми – це буде цікаво. Це б дозволило залучити і стару, і дитячу аудиторію. Але це треба писати і писати дуже гарно. Канал вирішив зняти рімейк, – я це називаю “продати старі труси за нові”, – тому старий концепт вже навряд колись з’явиться.
– На які українські стрічки ви очікуєте в цьому році?
– На фільми “Антлантида”, “Черкаси”, “Із зав’язаними очима”.
Читайте також