Режисерка Марина Ер Горбач: фільм «Клондайк» нагадає міжнародній аудиторії про Україну 2014 року
472Режисерка та продюсерка фільму «Клондайк» про прем’єру стрічки, роботу над дитячим фільмом Зубарикус» за книгою «Стонадцять халеп Остапа Квіточки» авторства Сашка Дерманського, різницю між кіновиробництвом в Україні і Турції, та вітчизняного глядача.
В липні портал “Нове українське кіно” спільно з фестивалем Kharkiv MeetDocs запустив ряд відкритих онлайн-зустрічей з представниками української кіноіндустрії. На одному з таких стрімів редактор порталу провів інтерв’ю з Мариною Ер Горбач – режисеркою, продюсеркою, сценаристкою. Вона розповіла про роботу над драмою «Клондайк», режисеркою і співпродюсеркою якої вона виступила, свій новий проєкт «Зубарикус», який знімає в жанрі дитячого кіно, та про те, чи дивляться в Турції українське кіно. Приводимо ключове з розмови.
– Марино, ви багато років живете і працюєте в Туреччині. Що спільного та чим відрізняється кіноіндустрія тут і там?
– В Туреччині дуже розвинута серіальна індустрія. Але й авторське та кіно для широкої глядацької аудиторії також: до карантину це було близько 80 кінотеатральних релізів на рік. Люди ходять на турецькі фільми, популярністю користуються турецькі комедії. Комедійні характери як правило гротескно висміюють вади менталітету, хоча герої, відверто кажучи, не приклад для наслідування.
Найбільша різниця полягає у масштабах самого бізнесу, в усьому іншому – такі самі бажання артхаус прагне потрапити на фестивалі, а бізнесу – робити максимальний бокс-офіс, продавати кіно за кордон.
– Чи показують в Туреччині українські фільми?
– Звичайно. По-перше, на фестивалях. У 2019 році Босфорський кінофестиваль виграв фільм Нарімана Алієва «Додому». Минулого року приз Міжнародного Стамбульского фестивалю отримав фільм «Атлантида» Валентина Васяновича. Картина Дарії Онищенко «Забуті» була у програмі фільмів за права людей. Україна присутня в Туреччині, безумовно. Люди, які цікавляться авторським кіно тут мають можливість подивитись українське кіно. І це, власне, те, чому авторське кіно повинно бути максимально підтриманим.
В Україні може здаватися, що на такі фільмі не ходять глядачі, але якщо проаналізувати статистику того, скільки і як це кіно звучить за кордоном, скільки глядачів по всьому світу переглянули фільм в межах фестивалів, то можна отримати цікаві результати. У кожного фестивалю є свої глядачі. Якщо навіть в межах одного кінофоруму фільм дивиться 500 глядачів, а як правило їх набагато більше, це означає, що 500 іноземців подивились українську тему. І це дуже якісна аудиторія. Навіть, якщо фільм буде показаний на 20 фестивалях, то це вже 10 000 переглядів лідерів думок, журналістів, культурних діячів, які поширюють думки та враження вже зі своєю аудиторією, і таким чином популяризують нашу культуру.
– Більшість ваших фільмів створені у копродукції з Туреччиною. А які особливості роботи можете відзначити?
– Є ментальна різниця. Наприклад, перший наш фільм «Гарчання чорних псів» в Туреччині ми знімали у 2008 році ще на 16 мм плівку і це було таке завзяте молоде кіно про вуличну турецьку молодь, як про Троєщину 2008 року тільки в Стамбулі. Прем‘єра фільму відбулась на Міжнародному фестивалі в Роттердамі.
Ми багато чого робили самі, вся масовка, здається, складалась з наших родичів. Ми з чоловіком тільки одружились, і у мене не було багато часу, щоб вникнути в тонкощі спілкування з гафером або іншими членами команди. Я в українському стилі приходила на майданчик й ставила певну задачу, якщо не подобалось просила переробити, перезняти і.т.д. Перекладач перекладав і ми працювали далі, але з роками стало зрозуміло, що тут існує інша система комунікації. Наприклад, до того як попросити переробити потрібно знайти точні і чемні слова що не так.
Зараз до мене вже звикли і ми працюємо з командою, яка просто нас любить і ми їх теж. Вони розуміють, що режисерка у них з іншої культури і не чекають від мене підготовчої роботи у спілкуванні. Мені в цьому плані пощастило, але я багато спілкуюсь з режисерками-турчанками, і їм трошки складніше, бо вони ці правила знають від народження. І навіть якщо не хочуть слідувати, а просто сказати «хлопці, ану давайте швиденько все зробимо», їм важче собі це дозволити, тому що знімальна група теж знає, що вони знають про ці правила.
Тобто, існує ментальна різниця між тим як працюють жінки-режисерки. Я навіть бачу захоплення тим, як багато жінок-режисерок в Україні реалізуються та створюють якісні фільми. Це тема, якою Україні точно потрібно пишатися і промотувати максимально. Це явище. І я впевнена, що наступного року буде теж багато цікавих авторських робіт і в документальному кіно, і в ігровому.
– В технічному плані простіше працювати в Туреччині, чи в Україні?
– Чесно кажучи, мій досвід рознесено в часі і просторі. Перший повний метр в Україні ми знімали на початку 2012 року, тоді працювала з українською командою, яка була, мабуть, вихована тим часом, коли кіно не було.
Команда насправді перевіряється, коли є проблема, яку потрібно вирішити терміново і креативно. «Клондайк» ми знімали минулого року, в розпал пандемії, і в команді були неймовірні люди, які не втрачали свідомість, коли з’являлись нові творчі завдання, були готові реагувати. І енергетично ніхто ні в кого не крав: дуже важливо, коли на зйомках люди навпаки підтримують одне одного. Я намагаюсь формувати команду так, що вона була на високому енергетичному рівні. Велика творча група – це складний механізм, навіть одна людина може зіпсувати всю зміну. Технічно Україна і Туреччина абсолютно рівнозначні.
– Де проходили зйомки фільму «Клондайк»?
– В Одеській області. Ми шукали ландшафт, подібний до наших референсів, тому що відштовхувались від села Грабове Донецької області. Робота з пошуку локації почалась ще в 2017 році зі співпраці з Інститутом Географії.
Потім продовжили пошуки в 2019 році, коли проєкт отримав підтримку Держкіно. Окрім того, що локація має відповідним референсам, це ще й простір для створення кінообразу.
– З якими складнощами зіткнулись під час роботи над стрічкою?
– Перша і найбільша складність – почався коронавірус. Насправді, в кіно завжди щось складно. Попри все, потрібно етапи виробництва без компромісів, щоб вони точно відповідали задуму. Це найскладніше та найвідповідальніше в кіно.
– Чому глядачу варто подивитись «Клондайк»?
– Одразу зауважу, що ми плануємо виходити в прокат наступного року. Якщо говорити про українського глядача, є певна втома від теми війни. Це не приємно, але очікувано, даність, з якою потрібно рахуватися та працювати. Натомість, існує група людей, які не втомились, продовжують бути на фронті — волонтери, лікарі, — яким самим вже навіть комплексують від втоми інших.
І в першу чергу я б хотіла, щоб це кіно подивились саме вони. І зрозуміли, що нам також болить. І я так само не втомилась. І роблю для них і для себе те, що можу і як вмію — за допомогою кіно. Хоч фільм не про волонтерів, в ньому є дух виживання. Меседж кіно в тому, щоб ми вижили в глобальному сенсі. Я вважаю, завдяки мистецтву можна залучити ту частину людей, яка знаходиться десь посередині втоми від війни. Коли сталась катастрофа було мало людей, які залишились байдужими. І фільм також має потенціал знову повернути увагу глядача до події, яку не варто забувати.
– Тобто це кіно для вузької аудиторії, чи на масового глядача фільм теж розрахований?
– Фільм отримав Державну підтримку в категорії авторського кіно. Наприклад, багато хто після перегляду тизера, сказав, що так, це артхаус, але цікаво, що там відбуватиметься далі. Фільм знятий у такій же манері, як і тизер. Як режисер для якого глядач важливий, я вам не скажу, що «Клондайк» тільки для вузької аудиторії.
Сподіваюсь, що фільм спонукатиме міжнародну аудиторію знову загуглити інформацію про Україну 2014 року і задатись питанням, а що тут відбувається зараз.
– Власне, річниця падіння літака Boeing 777 відбулась нещодавно, 17 липня. Події фільму відбуваються на тлі катастрофи. Яка її роль у фільмі?
– Історія родини, яка чекає на дитину, і в них тільки з’являється розуміння, що варто залишити територію, де вони зараз знаходяться, хоча б тимчасово. Вони мають різні погляди на майбутнє : чи потрібно їхати, чи залишатись, але тимчасово вибір за них робить життя; родина залишається в селі заблокованим катастрофою.
– І от тепер після складної авторської драми ваш наступний проєкт — дитячий фільм? Чому?
– В кіно до початку наступного проєкту проходять роки, тому, так, я намагаюсь уникнути довгих зупинок і підготуватись до особистого творчого балансу, якщо так можна сказати.
Фільм «Люби мене» навчив мене самостійно шукати шляхи емоційного відновлення.
Драматичні образи з якими я зараз працюю постійно впливають і на мене, хочеться спробувати збалансувати кіно жанри заради збереження власного ментального здоров’я.
В « Зубарикусу» книга «Стонадцять халеп Остапа Квіточки» авторства Сашка Дерманського. З Сашком ми дуже швидко порозумілись. Гадаю, тому що ми обидва ще не виросли:) Над цим проєктом працюємо вже три роки. Сценарій розвинувся досить далеко від першоджерела, з’явилась тема екології, яскраві візуальні образи, креативна інтерпритація літературної основи. Ми вже вигадали багато нових слів, яких ще немає в українській мові, наприклад «Зубарикус» 😉 Дуже хороша історія, я люблю цей проєкт і бажаю йому відбутися.
– На яку аудиторію розраховуєте?
– Позиціонуємо проєкт як фільм від дорослих дітей для неповнолітніх дорослих, для глядачів яким цікаво пірнути в трохи скажений світ. Жартома в групі називаємо його « дитячий артхаус» :))) «Зубарикус» через креативну форму затягує глядача в важливі соціальні теми: екологія, екологія стосунків, добро, дружба, відносини батьків і дітей.
– Яким він буде? Чи будуть використовуватись в ньому елементи анімації, чи фокус лише на работу художника-постановника?
– Днями проєкт взяв участь у другому турі пітчингу Держкіно. Ми вже маємо підтримку турецьких партнерів, які завжди оперативно реагують на мої пропозиції. Сподіваюсь, що українська сторона теж підтримає Зубарикус і вже тоді можна буде говорити як саме буде виглядати фільм.
Наразі ми маємо сценарій та прекаст молодих акторів. В команді вже є чудова художниця-постановниця Маркета Корінкова, яка працювала з такими фільмами як Tristan & Isolde (2006), Casino Royale (2006), The Chronicles of Narnia: Prince Caspian (2008). Ми співпрацюємо у розробці візуальні образи для цього проєкту.
– Яке українське кіно дивитесь ви? Що вам сподобалось останнім часом?
– Я дивлюсь все доступне українське кіно. Сподобався фільм Іри Цілик «Земля блакитна ніби апельсин». «Атлантида» дуже цікава робота. «Погані дороги», де знялась головна героїня «Клондайку» Оксана Черкашина. Всі ті гучні фільми, які мають розголос за кордоном, вони однозначно перлини українського кінематографу.
– Щоб ви змінили в українському кіновиробництві, аби підсилити його?
– Я би нічого не змінювала дуже різко. Цінувала б ті здобутки, які вже були зроблені, хотіла, щоб люди, які керують процесами, особливо бюрократичними, дуже тонко розуміли природу творчості. Тому що для того, аби виховати одного режисера (режисерку) потрібні десятиліття, а щоб його втратити, достатньо одного пітчингу. Мені здається, зараз українське кіно в стані «давайте не будемо заважати, решту люди зроблять самі».
– Це щодо якості українського кіно. А що робити з українським глядачем, як спонукати його піти до кінотеатру на український фільм?
– Культура починається з першого місяця життя людини. Смак залежить від контексту та оточення. Тому ми з Сашком і хочемо зробити дитячий проєкт, адже таким чином маємо змогу виховати нового глядача. Я бачу, як в Туреччині виховують любов до власних образів, героїв, навіть якщо іноді вони дуже гротескні та перебільшені, все одно виховується певна звичка дивитися на самих себе на екрані. Мені здається, останнім часом українське кіно теж починає формувати таку звичку, і тому часто сприймаються негативно проєкти, в яких, на думку глядача, якось не так показаний українець. Коли звичка дивитись на себе на екрані стане сталою, українське кіно сприйматимуть гостинніше. Чим більше буде різних фільмів, тим швидше ця звичка сформується. Головне знімати кіно дійсно про самих себе, а не кальку на те як роблять індустрії інших країн.
В роботі з міжнародною аудиторією, мені не вистачає компанії, яка б займалась продажем та промоцією українських фільмів за кордоном. І яка була б саме українською компанією, а її стратегія не змінювалась від змінити керівництва. Більшість Європейських індустрій мають власні сейлз компанії, які в першу чергу промотують національні фільмі.
Читайте також –