fbpx

Нове українське кіно

Незалежний проект про сучасне українське кіно

Ірина Цілик

Після документального Ірина Цілик зніме ігровий фільм «Я і Фелікс»

211

Про те, як «Земля блакитна, ніби апельсин» потрапила на Sundance, про перемогу на Docudays, про те, коли фільм можна буде подивитися у кіно, як режисерка пітчингує свою нову роботу «Я і Фелікс», і до чого тут новостворений продакшен ForeFilms – далі в інтерв’ю Ірини Цілик для «Телекритики».

24 січня відбулася світова прем’єра документального фільму «Земля блакитна, ніби апельсин» (The Earth is blue as an orange) режисерки Ірини Цілик. Це перший в історії український фільм, який здобув нагороду за найкращу режисуру на найпрестижнішому фестивалі незалежного кіно “Санденс” (США) 2019 року. Стрічка виборола нагороду The Directing Award у конкурсній секції World Cinema Documentary.

Режисерка так коментує стрічку: “фільм не про війну, вона виступає тут лише тлом. Це фільм про дорослішання. Про балансування між війною та миром. Про самотерапію за допомогою кіно”.

У травні стрічка отримала дві головні нагороди на 17-ому Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA – у національній конкурсній програмі DOCU/УКРАЇНА та у міжнародній DOCU/СВІТ. В рамках події відбулася українська прем’єра документального фільму «Земля блакитна, ніби апельсин» Ірини Цілик.

Також фільм був представлений на: MoMA Doc Fortnight (США); Берлінале (Німеччина); «One World» (Чешська Республіка); CPH: DOX (Данія); Клівлендський міжнародний кінофестиваль (США); Hot Docs (Канада); Фестиваль документального кіно Millenium (Бельгія); ICA (Великобританія); Thessaloniki Documentary Festival (Греція) та ін.

Поки фільм «Земля блакитна, ніби апельсин» продовжує подорож світовими кінопереглядами, українська кінорежисерка, письменниця та поетка Ірина Цілик в інтерв’ю для Телекритики розповіла історію зміни ідеї сценарію фільма, про те, чи планує екранізацію власних книг, та як пітчингує свій новий, вже ігровий фільм «Я і Фелікс», проєкт якого набрав найбільшу кількість балів за результатами першого етапу 13-ого конкурсного відбору Держкіно. Публікуємо найцікавіше з нього.

Про Sundance

Існує досить вузький світ кінофестивалів і кіновиробників документального кіно, й усі відбірники фестивалів полюють на різні цікаві проєкти ще на етапі їхнього створення. Тобто фільм ще знімається, він незавершений і лише презентується на різних пітчингах і форумах, а там уже присутні люди з цих великих і маленьких фестивалів, які приглядаються до різних стрічок і тримають потім найцікавіші у фокусі своєї уваги.

У нашому випадку дуже допомогла участь в одному з воркшопів для документалістів, який називається dok.incubator. Туди потрапити доволі складно. Формат цієї майстерні такий, що впродовж пів року учасники під керівництвом досвідчених тьюторів мають взяти участь у трьох виїзних сесіях і довести монтаж своїх фільмів до фінального результату. У нас були три різні країни: Словаччина, Чехія та Швеція.

Так от, на другій сесії був дуже цікавий момент: приїхали різні відбірники фестивалів, і для них був проведений закритий показ наших чорнових монтажів. Ми познайомилися з відбірником із Sundance на цьому воркшопі. Звісно, він був не єдиною людиною, яка щось вирішує, й одразу попередив, що він – лише один із дванадцяти «апостолів». Я жартую, але там справді велика відбірна комісія.

Ірина Цілик Sundance

Про участь у кінофестивалях 

Ми щасливі, що встигли ще по-людськи взяти участь у кількох фестивалях особисто, разом з героями фільму «Земля блакитна, ніби апельсин». Для нас було дуже важливо повезти наших дівчат з сім’ї з Красногорівки на прем’єри, щоб вони побачили ці великі екрани, кінозали.

На черзі був великий список фестивалів, у яких ми мали взяти участь, але все почало сипатися: деякі з них були скасовані, інші перенесені, ще якісь відбулися і відбуватимуться в онлайн-форматі. Ще є такий момент, як територіальні обмеження показів, тобто геоблокінг. Це означає, що фільм можуть подивитися тільки глядачі тієї країни чи певної території, де проводиться фестиваль.

Земля блакитна, ніби апельсин

Про прем’єру фільму у кінотеатрі

Ми планували кінотеатральний прокат в Україні, хоча б невеличкий. Тепер, у принципі, незрозуміло, як все відбуватиметься далі із дистрибуцією. Навіть якщо ми восени матимемо можливість робити прокат, є відчуття, що люди будуть не дуже охоче ходити в кінотеатри. Адже вони налякані подіями цієї весни. Проте я впевнена, що ще будуть покази на великому екрані в Україні, просто ми поки що не готові говорити конкретно, що, як і коли.

Про легальну дистрибуцію фільму на онлайн-платформах

Фільм має трохи пофестивалити, хоча б цей рік він має прожити насичене фестивальне життя. Якщо він з’явиться у більш-менш відкритому доступі, інші глядачі у світі його зможуть з легкістю подивитися. Таким чином ти перекреслюєш кар’єру свого фільму.

Все відбувається поступово: спочатку фільм бере участь у фестивалях, потім він починає виставлятися на різних платформах і так далі. А коли минає кілька років, стрічка взагалі з’являється у відкритому доступі для усіх тих охочих, які не встигли свого часу її подивитися. Зазвичай життя фільму складається приблизно так, але зараз все пішло трішки по-іншому.

Про онлайн-прем’єру на Docudays

Цікавий був досвід з онлайн-прем’єрою на Docudays: ми погодилися на це, хоча й усвідомлювали, що це може частково перекреслити дистрибуцію в Україні. Наш фільм – рекордсмен за кількістю переглядів на Docudays. За одну добу було понад 4 тис. переглядів, для документальної стрічки це багато.

І я маю змішані почуття з цього приводу, тому що дуже різні були глядачі, і багато з них – це явно нова аудиторія, яка переважно не ходить на фестивалі документального кіно в Україні й перебуває за межами нашої вузькопрофільної «бульбашки». У цьому є якийсь позитивний ефект: ти розумієш, що таким чином розширюєш межі цільової аудиторії. Тому, виходить, це був експеримент.

Земля блакитна, ніби апельсин

Про вирізаний з фільму матеріал

Я з тих режисерів, хто не знімає багато зайвого. Нам дуже допомогло те, що паралельно із фільмуванням ми монтували фільм. У якийсь момент стало зрозуміло, чого хочеться далі та як будувати історію. Якщо на початку фільмування ми приглядалися до героїв та знімали часом доволі рандомні речі, не знаючи, що саме з цього знадобиться, то уже у другій половині знімального процесу ми переважно знімали саме те, що пасувало для історії.

Загалом же, монтаж – це болісний процес, адже у тебе можуть бути улюблені сцени, але якщо вони не підходять до загальної картини, їх доведеться прибрати. Звісно, є декілька класних епізодів, за якими досі болить душа, але вони вже залишаться для архівів.

Про сценарій до фільму

Ми взагалі починали з дещо іншої ідеї фільму та думали, що це буде груповий портрет різних підлітків із прифронтової зони, які брали участь у проєкті «Жовтий автобус». Хотіли знімати про те, як захоплення кінематографом змінювало їхні життя та ставлення до всього, що з ними відбувається. Проте, не все склалося. Спочатку ми знімали в Авдіївці, шукали там цікавих хлопців та дівчат, але згодом наша ідея перестала працювати, адже кіно для більшості цих підлітків стало скороминущим захопленням, і ми зрозуміли, що треба робити фільм якось по-іншому.

Тоді ми познайомилися з Ганною та її чотирма дітьми з Красногорівки, і стало ясно, що краще зосередитися на цій дуже нетривіальній родині та через історію однієї сім’ї глибше показати наш задум. Ми зробили на це ставку, і у процесі фільмування змінили концепцію та фактично почали з нуля. Змінили героїв, місце фільмування, відмовилися від уже відзнятого матеріалу – так буває часом, і для таких рішень потрібна сміливість. Але вийшло так, що цей хід був правильним. Тож спочатку було трохи складно, але поради наших тьюторів дуже допомогли.

Земля блакитна, ніби апельсин

Про новий проєкт на 13-ому пітчингу Держкіно

Насправді, я починала саме з ігрового кіно – відзняла кілька короткометражних ігрових фільмів. Одне слово, те, що я зараз подалася з ігровим дебютом, – це дуже логічний наступний крок. Я багато років не могла наважитися на це, мені не вистачало сміливості, але зараз я подумала, що треба врешті спробувати те, чого давно хотілося.

Про екранізація роману чоловіка «Я і Фелікс»

Тут є цікавий момент, адже книжка ще недописана. Чех ще досі допрацьовує та переписує у ній деякі моменти. Робоча назва його роману – «Хто ти такий», а у нашого сценарію – «Я і Фелікс». Хоча є велика ймовірність, що обидві ці назви зміняться.

Книжка Чеха базується на автобіографічному матеріалі, це історія його дитинства. Це історія , яка майже вся дія відбувається у 90-ті роки. На передньому ж плані – лінія непростих і цікавих стосунків Тимофія зі старшим чоловіком, який був співмешканцем його бабусі. Фелікс з’явився у їхній сім’ї, і все змінилося. Мама, бабуся, хлопчик…

І тут у їхньому домі починає жити цей дивний чоловік – колишній контррозвідник, солдат ГРУ, десантник радянської армії, нащадок польського роду, і при всьому цьому глибоко травмована досвідом війни людина з жорстким посттравматичним синдромом. Співіснування з такими людьми – це завжди випробовування, особливо для підлітка. Але, водночас, Фелікс був тим, хто навчив свого молодшого друга дуже багатьом речам.

Мені дуже хочеться відзняти такий фільм. Адже він не тільки про сім’ю Чеха, він і про мою сім’ю, і про сім’ї багатьох моїх друзів. Усі ми росли у 90-ті та були ними травмовані. Водночас, окрім усіх цих сірих буднів і травм, було багато чого іншого. І наші мами-тати, бабусі-дідусі все одно намагалися насичувати наші життя світлими моментами. Мені хочеться у такий спосіб поговорити зі своїми рідними та усіма іншими, кому це буде близько і зрозуміло.

Одне я знаю точно: «Я і Фелікс» не буде похмурою та жорсткою історією про дев’яності. Я хочу її знімати по-іншому, але ще шукаю кіномову, щоб розказати цю історію.

Про виробництво фільму «Я і Фелікс»

Вову Яценка я знаю багато років, ще з часів навчання в інституті. Ми давно знайомі, але не випадало нагоди попрацювати разом. І ось вже декілька років час від часу ми говорили про те, що цікаво було б спробувати. Він мені так і сказав: «Іро, давай! Скоро дедлайн подачі проєктів у категорію дебютів». Це мене справді підштовхнуло, тому що я могла б так ще роками ходити й думати, що я не готова. Я взяла на себе основну роботу, Чех став співавтором, долучившись частково. Цікаво буде спробувати попрацювати з Вовою Яценком та Анею Соболевською.

Про екранізацію власних книг

У мене є короткий метр – екранізація мого оповідання «Помин». Це був мій перший фільм, який підтримало Держкіно. І це був дуже цікавий досвід – екранізувати власний твір, адже до чужого матеріалу ти підходиш більш сміливо та раціонально. А коли це твій матеріал, усе здається важливим, і тоді потрібно якось змінити до нього ставлення.

На тому етапі мені дуже допоміг Володимир Войтенко, який тоді був художнім керівником нашого кінопроєкту. Перший драфт сценарію за оповіданням був не дуже вдалим, і як сказав мені продюсер: «Іро, ну це занадто література, а треба кіно». Саме Войтенко мені допоміг переосмислити те, як пишуться сценарії. Загалом же, з літературними творами я зараз на паузі.

Про перевагу документального чи ігрового кіно

Мені й те, і те цікаве. Воно настільки різне… Це як запитати, а що ти більше любиш: прозу чи поезію? Або якби у мене було двоє дітей, та мене б запитали, кого я люблю більше – старшого чи меншого. Думаю, я б хотіла в майбутньому робити як документальне, так й ігрове кіно.

Ірина Цілик

Читайте також –

Дмитро Сухолиткий-Собчук, режисер фільму «Памфір»: Зйомки фільму мають розпочатися вже у вересні